Шановний
Вікторе Федоровичу!
Нещодавно мені довелося відвідати кілька місць, де протягом багатьох десятиліть формувався ландшафт сучасної української культури.
Ідеться про так звані будинки творчості — композиторів, художників, письменників, — які було започатковано за радянських часів і які мали наслідувати ідею мистецьких комун початку 20 століття з тою різницею, що комуни були результатом активності тогочасного і короткочасного громадянського суспільства, використовуючи нинішню термінологію, а ці радянські творчі установи були дітищем авторитарної держави.
Однак, незважаючи на ідеологічну складову будинків творчості, вони надавали лояльним митцям можливість відносно комфортно творити те, що не тільки слугувало «рідній комуністичній партії», а й значною мірою ввійшло до скарбниці нашої культури. Згадаймо хоча б картини Миколи Глущенка, Сергія Шишка, Тетяни Яблонської — на багатьох з них написано «Седнів» — це старовинне козацьке село в Чернігівській області, де розташовано Будинок творчості художників. Або ж подивіться, що написано в кінці багатьох творів української літератури 20 століття — Ірпінь. Саме тут, на базі дачі київського магната Чоколова, постав Будинок творчості письменників.
Трохи далі за Ірпенем, через дві зупинки електрички, є станція Кичеєве, яку обрали українські композитори для організації свого Будинку творчості, причому цей будинок мав особливість — він складався з окремих котеджів, де стояли роялі й різна аудіоапаратура, щоб композитори, не заважаючи один одному, могли писати свої твори. І таки написали те (окрім, звичайно, кантат про Леніна), що й досі співає вся країна.
Звичайно, ці будинки, як і загалом творчі спілки, були частиною радянської ідеологічної машини.
Зрозуміло також, що утримувати їх можна було лише за умови державного фінансування і «мудрого партійного керівництва», яке скінчилося разом з державною регуляцією будь-якої творчої діяльності.
Зрозуміло, що нині держава не може утримувати діячів культури, як це було за радянських часів, і доля творчих спілок — це тема окремої дискусії. Проте за будь-яких умов мусить залишатися наша вдячна пам’ять, яка зовсім не потребує глобальних державних рішень.
Наприклад, скромними зусиллями ентузіастів у Будинку творчості композиторів створено невеликий музей, де зібрано особисті речі митців, на котеджах розміщено меморіальні дошки з іменами тих, хто там творив. У Седневі меморіальною дошкою вшановано пам’ять видатних українських художників, що там працювали, не кажучи вже про окремий пам’ятник Тетяні Яблонській, яка також приїздила до Седнева. А от в Ірпені, де творили майже всі класики української радянської літератури, а також К. Паустовський, лауреат Нобелівської премії Б. Пастернак, багато інших «зірок», немає про це навіть згадки.
Я пишу цього листа, шануючи пам’ять свого діда Олександра Копиленка, оскільки нині виповнилося 90 років відтоді, як вийшло друком його перше оповідання. Він також не раз бував в Ірпені. А крім того, не можу не згадати напруження останніх місяців з приводу ухвалення закону про мови з традиційно стандартними звинуваченнями в бік влади і такими ж стандартними побиваннями з приводу «нищення» національної культури.
Гадаю, що нашу мову значно більше нищить таке байдуже ставлення до свого коріння, як я побачив в Ірпені. Можна скільки завгодно кричати з усіх трибун про занепад мови і культури, але нічого не зрушиться з місця, якщо ми миритимемося з неповагою до власних витоків.
Ще на початку минулого століття Іван Франко писав, що національній справі заважає «одвічна поза на геройство» української інтелігенції. Тому давайте зробимо перший крок — встановимо меморіальну дошку в Ірпені. Готовій узяти в цьому участь.
З повагою, Олександр Копиленко, член-кореспондент НАН України.
