Його багато років знали насамперед як поета, а ще головного ініціатора й учасника перепоховання в Україну Василя Стуса у 1989 році. Нині заступник голови НСПУ Володимир Шовкошитний вистрелив великокаліберною прозою — одразу з двох стволів. Книжка «Кров — свята», яку випустило молоде київське видавництво «Український пріоритет», складається з двох історичних романів — «Хресна путь» і «Білий кречет». Прикметно, що лише за перші два дні львівського Форуму видавців було продано майже двісті примірників новинки, а за тиждень до того хвилі цікавості до книжки спостерігалися в... США, тож «Кров — свята» має шанси стати бестселером. Серед героїв — яскраві історичні постаті та прості люди різних національностей, адже, як виявляється, в лавах УПА більше третини було неукраїнців. Достовірність твору посилюють унікальні, в тому числі німецькі, документи. Словом, приводів для розмови з автором чимало.

— Володимире Федоровичу, перш ніж перейти до особливостей та нюансів видання, хочу поцікавитися: зараз українські книжки рідко «перетинають океан», але ваша «Кров — свята» чи не на другий день після виходу була презентована в США, а вже потім на початку вересня у Києві. Як це сталося і як вас там приймали?

— Удруге за час новітньої державності українська громада запросила мене бути спікером (доповідачем) на святі Дня незалежності України. Уперше це було на заході США в штаті Вашингтон, в місті Сейлем, а нині на сході, в Детройті. Після моєї промови, виголошеної в американському стилі — без папірця, коротко, змістовно й емоційно, — майже три сотні наших земляків стоячи співали мені «многая літа»! Співав з ними і я, бо розумів, що ці многая літа, власне, не мені тільки, а більше Матері-Україні, яка для всіх українців єдина, адже ми однієї крові. А кров — свята! Годі й казати, що на презентацію мого нового роману, яка відбувалась за тиждень після цього, зібралося людей в рази більше, ніж було у мене книжок, а сама презентація тривала понад три години, причому не я тягнув час, а публіка не відпускала винуватця події. Важливо, що багато людей уже прочитали твір, тому питання їхні мали конкретний характер. І хоча моє самолюбство не є гіпертрофованим, та воно було потішене тим, що мій аналіз тих героїчних і кривавих подій однаково позитивно оцінили прихильники та спадкоємці і бандерівців, і мельниківців, і бульбівців, адже для мене всі вони однакові герої, які усвідомлено йшли на самопожертву за Україну, за УССД — Українську Самостійну Соборну Державу! Вони були різними, по-різному бачили шляхи здобуття й самого устрою омріяної УССД, але смерть поєднала їх в тій величній жертовності в ім’я нинішньої України. Словом, яке найточніше характеризує заокеанське сприйняття роману, є — фурор! Перепрошую, але це не самовихваляння, а констатація. Я ж давно звик казати правду, якою б гіркою вона не була.

— Я бачив, як сприймали книжку в Києві та Кам’янці-Подільському, а яке ваше відчуття щодо її сприйняття на форумі у Львові?

— Це було неймовірно! Виявляється, люди таки читають наші літературні газети та сайти! 

Кілька осіб приїхало з районів Львівщини спеціально за цією книжкою. А сама вона була однією з найбільш запитаних на форумі! 

Було дуже приємно, коли кожного наступного дня приходили читачі, сусіди чи друзі яких «мали щастя» придбати «Кров святу» напередодні. А одна пані з Ходорова, взявши до рук книжку й прочитавши ім’я її автора, щиро засумувала, що це «не той», бо «той Шовкошитний» помер. Той, що написав «Прости мені, пра-прадіде козаче...» Довелося переконувати її, що «класики» не обов’язково мусять бути мертвими.

— Я б цю книжку порівняв з людиною і назвав «двоногою» зі спільним корпусом-тілом та м’язами — мається на увазі, що там два романи і частина головних героїв (Макар Кречет, Ельвіра) спільні для обох творів, ніби з одною кровоносною системою...

— Хороше порівняння, особливо, якщо тілом вважати тіло України, адже події книжки першої — роману «Хресна путь» — відбуваються на лівому березі Дніпра, в центральній Україні, в знекровленому голодомором селі Пологи, в якому народжуються, живуть, страждають, люблять і борються прості українські люди, з якого іноді протуберанцем викидає народ своїх кращих синів у великий світ, і вони — ці селянські діти — світлом своєї душі розвіюють темряву зла, а потім нездоланна сила тяжіння рідної землі, поклику рідної крові повертає їх до витоку, до дідизни.

— У другому романі — «Білий кречет» — перехрещуються території Заходу та Сходу і долі головних героїв, які діють в УПА. У вирі воєнного лихоліття вони пов’язуються з відомими історичними постатями Бульбою-Боровцем, Климом Савуром, Ярославом Стецьком, творцями Олевської та Колківської республік на нашій території під час Другої світової. Загалом, навіть філологічно підготовлений читач знайде в романі дуже багато невідомих обставин і деталей боротьби упівців на три фронти, що підкріплено ще й рідкісними, навіть німецькими, документами. Звідки ви почерпнули стільки невідомого?

— Мої герої — українці! Й тому, коли доля і сатанинська влада червоної Москви змушують їх шукати прихистку, то знаходять вони його серед своїх єдинокровних братів в Україні Західній. І сприймають боротьбу своїх братів за УССД кожною краплинкою своєї крові — української крові. Тим самим, долями своїми, поєднуючи береги Дніпра. Роман має дуже серйозну документальну основу, він максимально наближений до документа, в ньому немає надуманих боїв, сутичок чи подвигів. Знаєте, нині побутують дві тенденції стосовно художньої літератури. Я прихильник тієї з них, яка сповідує максимальне наближення до правди життя, надто ж, якщо йдеться про такі складні історичні події, які описані в романі. Отож я перекопав гори архівних документів, опитав учасників тих подій, тому й робота над книжкою другою — романом «Білий кречет» — йшла (з невеликими перервами) з 1996 року.

— У романі є болісні епізоди, коли бандерівська служба безпеки ставить ультиматум братам по боротьбі бульбівцям: роззброїтися. Як би ви відповіли на нелегке запитання: яке крило українських борців за волю вам рідніше чи дорожче?

— Для мене рідним є кожен свідомий українець, кожен, хто мав духовну потребу та сміливість виступити на боротьбу за Україну. З сьогоднішнього погляду демократизм і відданість президенту УНР, тобто тяглості української державницької традиції, що їх демонстрував Бульба-Боровець, симпатичніші, ніж тоталітарні тенденції в ОУН-Бандери, але тоді вся Європа була «поведена» на тоталітаризмі та вождізмі. Але цікавим є те, що коли ОУН-Б почала створювати справжню повстанську армію, то за наполяганням Головного Командира УПА Романа Шухевича ОУН прийняла цілком демократичну програму, яка визнавала багатопартійність, рівність усіх етносів в Україні сущих, багатоукладність економіки, соціальну спрямованість УССД, приватну власність й таке інше. Отож для мене й бандерівці, й мельниківці, і бульбівці — герої, лицарі України. Тому в моєму романі й нема злих демонів, а натомість є живі люди з їхніми долями, бідами, перемогами та помилками. 

Кожен діяв відповідно до своїх переконань і національних інтересів, судити їх має богиня історії Кліо, Україна ж повинна вклонитися їх пам’яті, адже постала вона на підмурівку їхньої жертовності.

— У романі є дуже колоритні образи двох євреїв-упівців і навіть росіянина, який із Вані перетворився серед наших партизан на Іванка. Це дуже цікаві приклади, так би мовити, інтернаціоналізму в силах УПА...

— Очевидно, багато кого здивує, що влітку-восени 1943 року (це так званий Волинсько-Поліський період діяльності УПА) в лавах УПА перебувало до 40 відсотків неукраїнців! Дещо пізніше ОУН-Б провела Конференцію поневолених народів і створила відповідну антибільшовицьку організацію, щоправда, реальну боротьбу проти більшовиків вели, окрім українців, тільки білоруси (найефективніше — спільно з Бульбою-Боровцем на початку війни) та прибалтійські народи. Що ж до євреїв, то це — історичний факт, більшість медиків в УПА були саме цієї національності. Ці люди, як мій герой лікар Фрідман, не захотіли бути безмовними й безвільними жертвами, вони обрали ореол героїв замість тернового вінка німих жертв. А Ваня-Іванко — один з багатьох упівців-росіян, людина, в якій більшовики не змогли вбити совісті, який відчув душею, на чийому боці правда.

— Ви були народним депутатом першого скликання, серед заслуг якого — прийняття Декларації про незалежність, робота над створенням Конституції України, розробка й прийняття Акта проголошення незалежності. Нині ви знову вирішили йти до лав нардепів. Чому? Адже далеко не всім письменникам такий досвід був на користь щодо їхньої подальшої творчості.

— Як ви правильно зазначили, я був серед творців теперішньої Незалежності України, тому маю моральну відповідальність за нинішній її стан. Адже країна, яку сьогодні загарбали внутрішні окупанти, з держави українського народу вироджується в антиукраїнське утворення! Влада агресивної частки нацменшин винищує все те, що є святим для кожного українця, — українську мову, українську історію, українських героїв, українські цінності. Отож я не маю права стояти осторонь боротьби за повернення України українцям. Якби Незалежність України не була під загрозою, я б не займався політикою, а так:

Я вибір свій зробив —

я муж і воїн!

З ворожих рук 

я крихти не злижу.

Як треба — 

перейду сумну межу,

Адже поет народжений 

для воєн,

Тож я свій рід 

козацький не встиджу!

Розмовляв Станіслав БОНДАРЕНКО.