У Будинку літератора в Києві відбулася презентація роману Василя Фольварочного «Хрещеники Сталіна».
Василь Фольварочний починав свою літературну творчість як поет і драматург. Не цурався і нарисової документалістики. Та протягом останніх двох десятиліть найчастіше схилявся до прози. Згадаймо хоча б цикл його романів «Симон Петлюра», де він віддає належне одному з лідерів національно-визвольних змагань нашого народу в 1917—1920 роках. І ось презентація вісімнадцятого прозового твору письменника — роману «Хрещеники Сталіна».
То епічний твір про життя Західної України в такому буремному і трагічному часі, яким стало для цього краю XX століття. А конкретніше — про велику селянську родину Павликових, яка походить із села Нападівка, що на Тернопільщині. Та основний акцент, врешті-решт, зроблено на образах двох братів з цього роду — Івана та Онуфрея, а в другій книжці — на синах старшого брата — Леоніді й Петрі. За словами академіка Миколи Жулинського, автора передмови до книжки, Василь Фольварочний створив особливо виразний образ обдарованого від природи, енергійного характерологічно напруженого Івана Павликова, в долі якого зосереджена драматична історія селян Західної України, тієї її частини, яка опинилася під владою Польщі. Це той тип українця, який змушений пристосовуватися до соціальних обставин і політичних реалій заради виживання, заради майбутнього своїх дітей, але який свято береже свою людську та національну гідність, і якщо йде на компроміси, то тільки після глибокого вивірення можливих наслідків для своєї долі, для долі рідних і України. Зрештою, він гине в білоруських болотах, перебуваючи у лавах Червоної армії. Так, за своїми переконаннями Іван мав би опинитися в лавах українських повстанців, але в ліс він іти відмовився. «Покладу голову з усіма на совіцькому фронті, вас ніхто не чіпатиме, — каже він дружині. — А коли до лісу піду й там накладу головою, дітей і жінку до Сибіру заберуть...»
Петро й особливо Леонід — старші сини Іванового брата Онуфрея — з юнацьких літ повірили радянській владі, стали її молодими провідниками на західноукраїнських землях. Із Петром, за сюжетною лінією роману, навіть сам «вождь усіх часів і народів» зустрічався в Кремлі, мав з ним коротку розмову. Хоча, як на мене, та зустріч виписана якось буденно, звично і не зовсім переконливо. Сталін у ній постає якось спрощено, таким собі дядьком з віддаленого села, а насправді це був «злий геній», перед яким тремтіли міністри й генерали, не кажучи про юнака з поліського села. Вони, Леонід та Петро, разом з іншими своїми ровесниками творять новітню історію західноукраїнського краю. До того ж роблять це щиро, енергійно, заповзятливо, як і належить «хрещеникам Сталіна», як образно назвала їх тодішня місцева преса. Вони хочуть добра рідній землі та своєму народові. Та поступово бачать і розуміють, якими методами утверджується радянська влада у цих краях, як витоптує-губить українську душу, національну гідність західняків. Доволі промовистою з цього приводу є сентенція партійного секретаря: «Ніхто не проти, щоб любити Україну, але її треба любити разом із Росією».
Та щось заперечити, піти проти течії брати не можуть (і не хочуть!), бо добре усвідомлюють, чим це може для них закінчитися. «Пильнуйся! Часи непрості. Хоча вони ніколи не були для українців простими. Інколи хочеться швидше забути про своє українство...», — застерігає Петра старший брат Леонід.
Таке собі пристосуванство, характерне для багатьох наших співвітчизників.
Виступаючи на презентації роману, письменники Дмитро Павличко, Юрій Мушкетик, Іван Драч, Микола Жулинський та інші шанувальники творчості Василя Фольварочного нерідко наголошували, що найбільша проблема, з якою стикаються герої твору, — це проблема вибору, якого, по суті, і не було. І треба віддати належне автору роману, що він не збився на манівці, не послуговується схематичними ходами, а пішов за правдою життя, за правдою історії.
Так уже складалася наша історична доля, що ми протягом століть мусили під когось підлаштовуватися. У нас залишався невеликий вибір: або служити нашим поневолювачам, або проти них боротися. Останніх ставало дедалі менше. Щоправда, минуле століття істотно виправило цю викривлену тенденцію. Але і нині, коли маємо омріяну (і виборену!) багатьма поколіннями українську незалежність, чимало наших співвітчизників ніяк не можуть позбутися «совкового» менталітету. Усе прагнуть комусь догодити, комусь сподобатися, наче дівка на виданні. А нам треба, нарешті, збагнути, що Рим нам не батько, а Москва — не мати. Нам треба взяти з народної скарбниці, напрацьованої-збагаченої століттями, усе найкраще, що робить нас народом, що єднає нас, як політичну націю. І, звісно, позбутися вад, якими вдало користалися й користуються наші явні і замасковані недруги. Нам треба зробити найголовніший вибір: витравити з наших душ синдром малоросійства і стати українцями. Власне, до цього закликає нас і автор роману «Хрещеники Сталіна».
Це непросто, але іншого шляху в майбутнє просто не існує.
На знімку: автора роману «Хрещеники Сталіна» (крайній праворуч) вітають земляки з Тернопілля, зокрема з його рідного Лановецького району.
Фото Андрія НЕСТЕРЕНКА.
