Щодня бачу, як дорослі ведуть дітей у дитсадок. Малі пригортають до грудей м’яку іграшку, ляльку Барбі, машинку. А то навіть ноутбук. А чому не улюблену книжечку? Бо в багатьох родинах дітям просто не читають. Поговоріть з дошкільнятами — і почуєте. Коли вони сядуть за парту в школі, час на формування потягу до книжок уже буде втрачено. В Україні інтерес до читання виказують лише 27 відсотків населення, вважають фахівці. Багато хто стривожений цією тенденцією в молодого покоління.

— Стверджувати, що школярі не читають, не можна, — переконана Ніна Худик, методист Управління освіти та науки Кам’янця-Подільського. — Багато інформації вони отримують з Інтернету, люблять читати книжки в електронному варіанті. Та й не завжди в бібліотеках є ті новинки, що доступні он-лайн. Далеко не всі видання відповідають вимогам до дитячої літератури, а її якість має бути бездоганною. Такі книжки в Україні є, але чи доступні вони більшості родин? Батьки щоразу стоять перед дилемою: купити книжку чи подбати, щоб дитина не ходила голодною, а вже чи буде вона начитана — то як Бог дасть.

Дарувати книжки перестало бути модно. А хіба заборонено вітати новонародженого гарною дитячою літературою? Чи не краще порадувати вчительку замість парфумів чи чайного сервізу примірником нового українського роману чи збіркою поезії? Багато освітян мріють про них, та це недосяжно для вчительської зарплати.

А книгарень на душу населення у нас — одна на 54 тисячі. Це нижче європейської норми в 27 разів! Порівняно з першими роками незалежності книгарень стало вшестеро менше. Скажете: попит формує ринок. У нас, окрім попиту, це 20 літ робить безгрошів’я. Тому й стали нащадки Шевченка нечитаючою нацією. Мабуть, не у нас народилася мудрість: той, хто читає, керуватиме тими, хто дивиться телевізор.

Соціальні стандарти, закріплені в законодавстві, дають змогу ледь підтримувати фізіологічне функціонування людини, а не духовність і культуру. Стільки за ці роки написано про ганебний споживчий кошик — мінімальний набір товарів і послуг, який затверджує уряд щороку для громадян, та не пригадується,    

щоб навіть за найосвіченішого Прем’єр-міністра та найдуховнішого Президента в тому списку була книга. Може, для влади нечитаючий народ зручніший?

«Як не бути бидлом»

Українські видавці не перестають борсатися в морі, де їх щоразу накривають потужні хвилі російського книговидавництва. Ці відважні люди могли б давно обрати вигідніший бізнес, а вони намагаються просвітити націю. А в росіян давно така потужна підтримка книгодрукування, що у них нині — перевиробництво. У Росії діє національна програма підтримки читання, чинна до 2020 року. Чого ж дрімає український уряд?

Подружжя Алли та Віктора Панькових, що заснували в Кам’янці-Подільському видавництво «Аксіома», пройшло увесь тернистий шлях, як і більшість українських видавців. Довго орендували чужі «кутки». Нині переїхали у власний офіс, де невдовзі відкриють книгар-ню, тоді в місті їх стане аж чотири на сто тисяч громадян. Починали Панькови з підручників, посібників, охоче видають популярну документальну літературу, що нині дуже потрібна. Віктор Паньков із дружиною щороку їде до Львова на Форум видавців. Не так з комерційного інтересу, як за духовної потреби. Дуже радіють кожному здобутку колег по цеху. «Окрім того, у Львові можна відчути пульс читача», — каже Віктор. Панькови з форуму додому повертаються з мішком книг.

— Вірю, — каже Алла, — що в української нації ще настане новий пік зацікавлення власною літературою. Тож книги продукувати треба. Хоча б тому, що хтось повинен донести до народу передові думки. Моя улюблена письменниця Ірен Роздобудько дала дуже влучну рекомендацію, як не бути бидлом: «Найпростіший спосіб — відчути під собою землю, за собою — націю чи хоча б спільноту однодумців, а над собою — Бога. Але ця мить прозріння настає для веселої спільноти споживачів в останню мить існування».

Обговорюємо проблему з Людмилою Геплюк, заступником директора централізованої бібліотечної системи Кам’янця-Подільського. Бібліотека виручає при безгрошів’ї:

— Ми маємо 27 тисяч читачів, це понад чверть населення міста. У радянський час, коли нас називали найбільш читаючою нацією, було значно більше. Але тоді кожна школа мала по чотири—п’ять паралельних класів по 30 учнів у кожному. Був графік, коли який клас відвідує книгозбірню. Нині шкільні бібліотеки багатші за наші. Сучасної літератури, особливо української, в нас замало. Ми розуміємо свою відповідальність перед суспільством і намагаємося привабити читачів найрізноманітнішими методами. Бо нині, як колись за наказом, ніхто читати не буде. Часом, коли приносимо учню книги, чуємо: «А у вас немає видання «150 (250) найкращих творів»? То дайте мені його замість оцього стосу!» Ми зауважуємо: інколи на-

зви, авторів молоді люди плутають, у них немає того класичного багажу знань із літератури, який має старше покоління. Тож мусимо змінювати звичні форми роботи. Під час всеукраїнського семінару бібліотекарів у нашій дитячій бібліотеці запросили виступити вихованців дитсадка №16. Для них провели екскурсію старовинним приміщенням, показали наші полиці. У багатьох загорілися очі. А назавтра один хлопчик привів до бібліотеки маму і попросив записати його в читачі. Якби сім’я і бібліотека разом взялися розвивати інтерес до літератури, думаю, успіх не забарився б. Ми приєдналися до проекту «Україна читає дітям», на обговорення книг із дітьми запрошуємо відомих людей. У нашому місті живе кращий юний читач України — Василь Ракочій. Виграли грант у програмі «Бібліоміст». Маємо отримати комп’ютерну техніку, що допоможе нам працювати на сучасному рівні, причому з різними цільовими групами. Це й молодь, яка навчається, і молоді родини, і люди «елегантного» віку. Для останніх, до прикладу, на базі книгозбірні відкриваємо клуб «На крилах душі». Зацікавимо і кулінарними рецептами, за якими спільно готуватимемо частування, і порадами садівникам, городникам. Усе для того, щоб виникло об’єднання, в яке захочеться приходити спілкуватися. Люди відвикли від цього, а якщо обговорюють, то хіба що ціни на ринку, хвороби, родинні проблеми. Згадаймо Екзюпері: «Людське спілкування — найбільша розкіш». Через нього прийдемо й до книг.

Справді, самому читати — приємно, а ділитися здобутим благородно. Так вважає Богдан Дубильовський, студент Києво-Могилянської академії. Він розробив унікальний проект заохочення українців до читання, удостоєний премії V Всеукраїнського молодіжного конкурсу «Новітній інтелект України» в 2011 році. Якби його втілити в життя повсюдно, моральний занепад нації був би не страшний. Так вважають у клубі української інтелігенції міста, яке завжди називали духовною столицею Поділля. Шкода тільки, що українська влада не поспішає скористатися напрацюваннями юного інтелектуала.

Фото автора.