20 травня минуло 70 років з дня народження письменника Петра Скунця
 
На Чернечій горі, де знайшов вічний спочинок Тарас Шевченко, раював травень 1997-го. Щойно з рук Президента України отримав найвищу мистецьку нагороду — Національну Шевченківську премію — письменник з Ужгорода Петро Скунць. Отримав за збірку поезій «Спитай себе». Звертаючись до співвітчизників, яких зібрав Кобзар на високому березі Дніпра, він сказав: «Я схвильований найбільше тим, що вже не вперше отримує цю високу нагороду — премію імені Тараса Шевченка — представник малої гілки народу за Карпатами, яка жила окремо, однак зберегла український дух. І, вірячи у свій закарпатський маленький народ (це, звісно, треба сприймати як метафору, бо закарпатського народу, як і волинського чи буковинського, не існує. — Авт.), вірю у весь народ України, вірю, що незалежність ми вже більш ніколи не втратимо». А далі ми почули його поетичні рядки, продиктовані часом. Зболено-гнівні, відверто-нищівні, з шевченківською інтонацією. І той біль відлунював у його голосі, коли він він читав поезію «Тарасова мати».
Ми землю і воду, і кров отруїли,
чорнобильські думи, вітри і дощі.
І проситься в душу свобода Вкраїни,
Та зраджено душу, немає душі.
Які ми синове? — ми тіні Вкраїни.
«сьогодні» нема в нас, є тільки «колись».
Чуття пропили ми, а землю проїли
і жебрати щастя у світ подались.
Літературна доля Петра Скунця, який народився у воєнному 1942 році на околиці карпатського містечка Волове (сьогодні — Міжгір’я), розпочиналася майже фантастично як для радянських часів: у дев’ятнадцять років він — автор першої поетичної збірки «Сонце в росі», а в двадцять — член Спілки письменників України. До речі, наймолодший професійний письменник на теренах тодішнього Союзу. Після цього з’являються одна за одною книжки «Верховинська пісня» (1962), «Полюси Землі» (1964), «Погляд» (1967), «На границі епох» (1968), «Всесвіт, гори і я» (1970). Він багато перекладає, друкується в періодиці, працює редактором у видавництві «Карпати».
На відміну від своїх багатьох колег по літературному цеху, ніколи ревно не служив системі, не підлаштовувався під ідеологічну кон’юнктуру, не удавав із себе святішого за Папу Римського. Він писав, як жив, і жив, як писав.
Звісно, що ідеологічним церберам та їхнім прислужникам з письменницької братії це не подобалось. І тоді його намагались зламати, вдарити якнайболючіше. Як це сталося в 1971 році, коли вже видрукуваний тираж його чергової поетичної книжки «Розп’яття» (1971) пускають під ніж. Це вже згодом, під час горбачовської перебудови, Петро Скунць напише у своїй автобіографії: «У літературу я вступив побожно, як у храм. Радянський — але храм. І побачив у тому храмі многих розіп’ятих. Не на хрестах, а на звіздах — наших, п’ятикутних.
З декотрих ще капала кров.
І побачив тих, що розпинають... Вони були елегантні, цілували прибиральницям ручку, плакали, співаючи про матір, давали обідраним циганчатам на цукерки, допомагали незабезпеченим студентам і молодим поетам — і знову поверталися до свого ремесла чи, може, й покликання: розпинати».
Що ж так налякало літературних церберів того часу? Можливо, певним смисловим підтекстом, за яким проглядалася тодішня мряка політичного застою, де людська особистість була притлумлена ідеологічними постулатами тоталітарного режиму, де розпинали тверезомислячих за вільну думку. Насамперед — морально, а найнепокірніших — психушками і в’язницями. Хоча сама поема присвячена конкретній особі — світлій пам’яті воїна-добровольця із Закарпаття, народного героя Чехословаччини Івана Кубинця, розіп’ятого фашистами 18 квітня 1945 року. Але тільки цією втратою — знищенням тиражу — не обійшлося. Поета на вісім років відлучили від літературного процесу — складалося враження, що його просто немає в українській літературі. Принагідно зауважу, що під загрозою знищення опинилась і наступна книга Петра Скунця «Розрив-трава» (1979), і тільки заступництво письменника Бориса Олійника, який підтримав творчість свого закарпатського колеги, більше того — рекомендував автора збірки (і цілком заслужено) на здобуття Шевченківської премії, відкрила книзі дорогу до масового читача.
Як слушно зазначала критика, поезія Петра Скунця стала синонімом мужності, чесності, принципової громадянської позиції. І, звісно, високого професіоналізму. Митець з Ужгорода відверто, без найменшої лукавості та пристосуванства вів поетичну розмову зі своїм читачем, а згодом, коли редагував газету «Карпатська Україна», — і публіцистичну. Поезія Скунця наділена реальним змістом з виразними філософськими акцентами, вона  —повчальна й цікава, бо є яскравим відображенням того часу, який дав їй мускульну силу. Але не тільки... Бо в ній маємо сильне мобілізуюче начало. Вона випростовує читача, ідентифікує з тією землею, де він народився і виріс, з тим народом, чиєю музикою і словом він вихований і вигартований.
Поезія Петра Скунця — українська за духом, за своїми смисловими інтонаціями, отож і пробуджує в наших душах усе найкраще, найсокровенніше, що дає право нам називати себе українцями.
Хоча поет, попри велику любов до свого народу, не співає йому дифірамби, а, наслідуючи славних своїх попередників Пантелеймона Куліша, Івана Франка, Євгена Маланюка, з болем говорить про українські вади, національні комплекси, яких нам треба позбуватися:
О земля Шевченкова й Франкова! — це сини вже б’ють її під дих.
І ридає наша рідна мова до глухих, а значить — до німих.
Або:
Моя земля, осиротіла й груба,
від кольорів історії ряба — 
вона могла терпіти лісоруба,
та вже не годна стерпіти раба.
Буквально цими днями прочитав слушну думку своєї колеги, де йдеться про те, що українці мають навчитися захищати своїх висококласних інтелектуально сильних людей. Бо інакше не вибудуємо повноцінної європейської держави. Такого національного захисту потребує і добре ім’я автора «Розп’яття» і «Сейсмічної зони», його непересічна творчість, з якої до нас озивається своїми проблемами і сподіваннями сучасна Україна, яку він так любив і працював заради її майбутнього. Маю на увазі передусім присутність його творчості на наукових імпрезах, його імені — в музейних експозиціях, у назвах вулиць, бібліотек, літературних премій і поетичних фестивалів. Добре прислужиться як літературному процесу, так і кожному читачеві, якого цікавить українське красне письменство, якнайповніше зібрання творів Петра Скунця з ґрунтовною передмовою. Та й книга спогадів про цю неординарну людину наблизить до сучасників образ одного з найвиразніших українських поетів другої половини ХХ століття.
...П’ять років минуло з тих пір, як відійшов у вічність письменник, котрий, без перебільшення, був (і залишається!) совістю нашого народу, та досі чуємо його зболено-щирий голос:
Але ж, рідна Вкраїно, в мене очі по-давньому сині,
і по-давньому плаче над твоїм безталанням душа.
Поезія Петра Скунця — жива і вічна, як і вічний наш український народ.