Нещодавно у столичній Російській драмі відбулася прем’єра вистави «Бешеная кровь». Ця вистава дивним чином зачіпає за живе — навіть не так, як зазвичай буває в театрі, а так, як гострий телевізійний чи газетний репортаж. Це п’єса Нуркана Ерпулата і Йєнса Хілльє, її поставлено Аллою Рибіковою в рамках спільного Міжнародного театрального проекту «Нова німецька драматургія» (Україна — Німеччина —
Росія). В одній з головних ролей — актриса Російської драми Наталя Шевченко, в інших — студенти Київського театрального університету Юлія Смушкова, Єлизавета Бакуліна, Анастасія Дерюгіна, Олександр Крючков, Данило Мірешкін, Гліб Мацибора, Володимир Невельський, Фелікс Аброскін, Роман Магрицький.
Дія відбувається в німецькій школі, в районі компактного проживання «мігрантів зі Сходу», а простіше — турків. Вчителька-німкеня приходить у клас і пропонує молодим туркам тему «Шіллер-гуманіст». Але як говорити про Шіллера в клітці з шакалами? Вони зайняті своїми справами. В їхніх шкільних ранцях, вочевидь, є наркотики або й щось гірше. В якийсь момент з торби одного турка випадає пістолет. Фрау-вчителька підхоплює його. Їй не залишається нічого іншого, як навчати цих дикунів гуманізму під дулом пістолета. Коли не допомагає постріл угору, вона продірявлює кулею плече одного з учнів-турків. І, о диво, — до них таки доходить сенс гуманізму Шіллера.
Це справді зачіпає, бо ми живемо в такому світі, де навчити чогось доброго можна хіба що насильно, бо старі норми моралі здаються наївними. Адже якщо, припустімо, в якій-небудь «східній країні» президент має дві судимості за хуліганство та розбій, то школярів важко переконати в тому, що Шіллер, а не цей президент — кращий приклад для наслідування. Тут без пістолета не обійдешся.
Але ця сценічна притча — неоднозначна й мимоволі викликає багато інших асоціацій. Тут Шіллер і велика німецька культура — нібито взірець цивілізованості для «народів Сходу». Але наша генетична пам’ять нагадує нам, що нас вже колись прилучали до цієї цивілізації саме отак — під дулом пістолета. До речі, фрау-вчителька, що її грає актриса Наталя Шевченко, часом невловимо зовні нагадує Геббельса (а це саме йому приписують знамениту фразу «Коли чую слово «культура», — хапаюся за пістолет!»). Гаразд, Шіллер — справді велика постать великої культури. Але мігрантам-туркам тут відмовлено в наявності культури взагалі. Все, що в них є поганого, походить від їхньої «турецькості», від звичаїв та віри їхньої батьківщини. Тут є певна натяжка. Мовляв, перестаньте бути турками — і ви станете нормальними людьми. Цікаво, що у фіналі виявляється: фрау-вчителька, закохана в Шіллера, — теж колишня туркеня-мігрантка, але вона вийшла заміж за німця і стала до невпізнанності цивілізованою. Отака собі, на глобалістський лад перевернута, ситуація «Запорожця за Дунаєм» — «тепер не турок я...»!
Можливо, ця п’єса по-своєму актуальна там, де написана, і де у тих самих німців є певні проблеми з новітніми остарбайтерами-мігрантами. Але ми дивимося п’єсу у себе вдома — і нам вона нагадує передусім про наші клопоти. Як казав колись Драгоманов під час війни з Османською імперією: є турки зовнішні, а є турки внутрішні. І саме ці, останні, окупували країну, в якій ми живемо й думаємо, — як же визволитись і чи треба нам заради цього відмовлятися від самих себе заради великого Шіллера чи якогось іншого чужого пророка. А головне — з пістолетом чи без?