Вистави Андрія Бакірова (на знімку), головного режисера Чернігівського обласного академічного муздрамтеатру ім. Шевченка — особливі. Після однієї з його останніх прем’єр — «Шалений день, або Весілля Фігаро» — я подумав, що заради таких вистав варто любити театр...
Про його погляди на мистецтво, про проблеми сьогодення чернігівського театру й багато про що інше — наша розмова.
— Андрію Ренатовичу, ви вже майже два роки керуєте театром. Які зміни сталися за цей час?
— Напевно, про це краще судити глядачам. Сподіваюся, що успіхи є, може, не такі, як хотілося б.
Найголовніші зміни поки що — кількісні. Від двох прем’єр на рік — до шести. Від 8 вистав на місяць і великої кількості оренд ми зараз прийшли до 24—26 вистав. І це таке напруження, що при великому залі (808 місць) невелике місто не витримує. Але це об’єктивно — ні ми не винуваті, ні місто. Кожна вистава має певний відрізок життя, і в місті з невеликим населенням відрізок цей скорочується і вимагає швидкого й точного поповнення репертуару. Якось треба балансувати між кардинальними рішеннями та збереженням кращого із традицій і досягнень театру.
Головна складність державних репертуарних обласних і міських театрів — те, що вони на бюджетах області або міста. Держава фінансує тільки національні театри. І підтримка культури стає іноді непосильним тягарем, особливо для областей непромислової орієнтації, як наша. Практично всі театри України постраждали за останні два роки від скорочення фінансування. Це вносить нервозність у колектив. Ми розуміємо непросту ситуацію в країні й вдячні обласному керівництву за увагу до театру. Розуміємо, що час пропонує нам змінювати гарантовано-спокійне життя на активізацію внутрішніх ресурсів. Але дуже непросто працювати в ситуації непередбачуваності, думаючи про те, як заощадити, а не про те, як створити. Дуже хочеться повноцінно жити, а не виживати.
— А що з гастрольними поїздками?
— Дуже подорожчали проживання, добові, переїзди, оренди... Більшість театрів в Україні сидять вдома, втрачаючи можливість отримати нові враження. Проблематично виїхати з повноцінною виставою навіть у сусіднє місто — так усе дорого.
Наше фінансування — тільки зарплата. А подорожчання практично всіх матеріалів означає колосальні витрати. З одного боку, це творчо стимулює появу якихось ідей. Але з другого — часом театр має пропонувати, крім смачної цукерки, ще й гарну обгортку, щоб глядач, приходячи сюди, бачив: тут є щось недосяжне, що може дивувати, захоплювати... І якщо за сезон випускається 5—6 вистав, то дуже складно збалансувати ці грошові потоки. Якісь проекти одразу малобюджетні, на щось вдається трохи назбирати, але, на жаль, ми постійно змушені собі в чомусь відмовляти.
Дуже серйозне питання сьогодні — внутрішній рух крові у творчому організмі, тут постійно повинні бути нові вливання.
— А вони є?
— Так. Я взяв п’ять молодих акторів у драматичний склад. Омолоджується балетна група. Наш театр, на щастя творче та нещастя фінансове, має свій гуртожиток, і ми намагаємося вирішувати побутові питання, хоча, безумовно, у ХХІ столітті жити, як у столітті кам’яному, — сумно. Та якийсь куток ми можемо виділити, тільки ці кутки мають властивість швидко заповнюватися...
— Але молоді актори все одно приходять у театр?
— Наші вузи, училища та коледжі випускають, можливо, надмірну кількість акторів для театрів України. І багато людей, які отримали акторську освіту, працюють в офісах або на базарах... Адже артисти нікому крім театрів не потрібні. Але гарантій нема жодних. Багато талановитих людей залишаються за бортом театру — їм просто ніде жити. А винаймати житло і працювати тільки для театру — неможливо. Особливо в провінції, де додаткові заробітки практично дорівнюють нулю.
— Скільки в цьому сезоні було прем’єр у вашому театрі?
— Шість. Сподіваємося випускати більше, хоча кожен рік складніший за попередній. Але дуже хочеться дочекатися кращих часів.
На мій погляд, театр — для ситого глядача, котрий платить гроші за духовний хліб, бо в ньому є потреба.
— А глядач іде?
— Так, але... Коли в нашому театрі ціна квитка на прем’єру — 50—70 гривень (а у великих містах — ще вище), то багато родин подумають, іти їм у театр або турбуватися про хліб насущний. А інтелігентна публіка — люди не занадто заможні...
— Ви йдете назустріч таким людям?
— Так. Періодично робимо благодійні вистави для інвалідів, студентів. Цінова політика має бути рухливою. Зараз керівництво театру розробляє таку систему, але вона часто суперечить законодавству. Адже театр є комунальним підприємством, він повинен заробляти. І якщо нам ще доведеться заробляти самим собі на зарплату, то, звичайно, кожна копійка буде на рахунку й пільги звужуватимуться... Виходить, театр із загальнодоступного стає елітарним, хоча таким по суті не є. А мені б хотілося, щоб наш театр орієнтувався не на обивателя, який випадково зайшов, а на людину, котра шукає в ньому відповіді на якісь важливі для неї питання.
— Ви намагаєтеся якось виховувати глядача?
— Я трохи боюся цього гучного слова, проте мистецтво все одно має вести людину до прекрасного, а прекрасне в кожному разі виховує. Принаймні, стимулює внутрішню культуру, змістовність, а не безглузде марнування життя й часу.
— На Шевченківський, тобто 2014 рік, уже є ідеї?
— Ми вже почали. Я дуже боюся озвучувати це, але є внутрішня віра, що ми створимо цілком оригінальний твір за «Сном» Шевченка. Наш головний диригент Анатолій Ткачук писатиме музику, і це буде твір, жанр якого складно визначити — не дума-опера (як у нас був «Сліпий»), а сучасніше бачення Шевченка, яке базується на космополітичному погляді на творчість нашого генія й, безумовно, на національне самоствердження.
— Отже, все-таки перспективи є...
— Вони є завжди, але хочеться стану спокою. Не заспокоєності, а зосередження на завтрашньому дні, новій прем’єрі, коли ти не відволікаєшся на стороннє. Банальне заробляння театром грошей мене не захоплює, і насичення репертуару комедіями-одноденками — це, на мій погляд, серйозна проблема, що веде у глухий кут. Ми проводили анкетування глядачів, і на нашому сайті є сторінка вивчення глядацьких інтересів. Потрібно визнати: більше половини хоче комедій! Є поняття — криза жанру. Я гадаю, ми вже відсміялися. Розважальний театр особисто мені нецікавий, але попит, проте, є...
Основна внутрішня стратегія — це створення культурного центру в Чернігові, куди б приходили справді одержувати поживу для розуму, приймати серйозні рішення, обмірковувати вчинки. З людьми потрібно говорити, маючи на це право та коли це необхідно, чесно і з внутрішньою вірою в те, що ти говориш. А якщо ти не знаєш, що буде завтра, то ця віра стає хиткою...
...Якось непомітно втратився зв’язок з Міністерством культури. Цей зв’язок скоріше «паперовий», ніж уважний і такий, що конкретно відслідковує, допомагає. Є закон про театр, але залишається багато юридичних питань. Якщо раніше і фестивалі, і гастролі фінансувалися централізовано, то сьогодні це залежить від обласних керівних органів. Звичайно, вони нас підтримують, хочуть, щоб театр посів гідне місце в житті українців, але обласному бюджету витримати все це дуже складно... Сьогодні з людьми розмовляти зі сцени непросто; психіка «зорієнтована» більше в соціальний бік. Книжки читати ми перестали, телебачення наповнене або політикою, або криміналом, або різними шоу...
Якийсь час театри намагалися залучити глядача будь-яким шляхом — через масове відвідування школярів, через профспілки, навіть влаштовували в театрах дискотеки... Однак усе це не приводить глядача за покликом серця. Є світова статистика: три відсотки глядачів — справжні театрали, але, на мій погляд, сьогодні їх уже менше.
Та все-таки першочергове завдання — утвердження театрального колективу як самоцінної творчої одиниці, що несе дуже важливу інформацію — на рівні не констатації фактів, а міркувань про час, людину, про те, що буде завтра. Адже говорити тільки про те, що було вчора — безглуздо. Звичайно, ми не повинні забувати ні історію, ні конкретні події свого життя, але «випускати» сьогоднішній день заради вчорашнього — серйозне марнотратство.
— Ви продовжуватимете традицію міжнародного фестивалю «Слов’янські театральні зустрічі»?
— Обов’язково! Це гарна традиція, але ця подія теж лягає на плечі області. Дуже хочеться прорватися на такий серйозний рівень, коли участь у нашому фестивалі була б престижною, а його проведення приносило більше творчих відкриттів. У першу чергу, для нашого глядача та міста, щоб ми могли познайомитися з кращими театральними колективами України, слов’янського зарубіжжя. Пошуки західних слов’ян у сфері театру дуже цікаві. Щоб фестиваль був не міжрегіональним, яким він поки що є, а справжнім міжнародним. І ми віримо, що це станеться!
Розмовляв В’ячеслав Загурський.
Фото надане автором.
