Ім’я Івана Кірімова не вперше з’являється на сторінках нашої газети, адже він був народним депутатом 2—3 скликань, та й сам по собі особистість неординарна. Окрім того що політик — ще вчитель, журналіст. Поліглот, служив у Військово-Морському флоті перекладачем, знає англійську, французьку, іспанську, італійську, польську та азербайджанську мови. Відомі нашим читачам також і літературні твори Івана Захаровича — кілька книг прози й понад десяток поетичних збірок. Одна з останніх його віршованих книжок зветься «Кінгір» (Ужгород, «Іва», 2010).Тут вміщено лірику, кілька притч і сонетів, вірші, написані в японському стилі «танка», і одна поема — «Кінгір», іменем якої зветься й сама книжка. Кінгір (Кенгір) — це село в Казахстані, тепер — уже в межах міста Дзжезказган. А колись там був табір Степлаг, відомий своїм повстанням 1954 року, коли в’язні, переважно українці, збунтувалися й тримали оборону сорок днів. А потім влада пустила туди танки. У тому, що застосували танки, для влади не було нічого надзвичайного. Але незвичайне — саме повстання, в умовах, що здавалися неможливими.
Спершу не звертаєш уваги на те, як автор назвав свою книжку. Адже Іван Кірімов передусім відомий як тихий тонкий лірик, котрий пише в кращих традиціях нашої невмирущої сільської ностальгійної поезії. Тут навіть сам спосіб римування — майже дитячий, мов у художника-наївіста («млинці-горобці, земля-гілля, природи-городи, роки-ластівки»). Це поетичний світ, де неодмінно цвіте ряст і калина, клекочуть лелеки, співають солов’ї, де світяться згадки про маму та повоєнне дитинство. Так-от віршували сотні, коли не тисячі, наших співвітчизників — не записуючись у класики і не претендуючи на хрестоматійність. Віршували і віршують — просто тому, що мають вразливу душу та простий погляд на світ Божий. І річ навіть не в тім, що вони «не вміють інакше» — вміють! У Кірімова, приміром, є рядки, здатні вразити не лише простодушного любителя, а й поетичного гурмана. Ось, наприклад: «Ішов чоловік по вулиці, Стелився туман по вулиці, Назирці по вулиці — Тиша за чоловіком...» Але все-таки найдостовірніший Кірімов там, де він вірний своєму простому й прекрасному світові, в якому мама пече коржі в печі, а на скрині — тінь од вишні, й кицька муркає на ослоні, а тітка прийшла попросити жменю солі — все це гріє душу якраз нехитрою простотою.
Коли все це прочитаєш — знову дивишся на обкладинку. І думаєш: а чому автор дав цій книжці з усіма тими пасторальними картинками таку жорстку назву? Адже поема «Кінгір» стоїть ніби осібно, ніякого стосунку не маючи до основного масиву вміщених тут віршів. А з другого боку — повстання в Кінгірі якраз і було тоді, коли майбутній поет дивився, як мама виймає з печі бідного повоєнного коржа. У поемі нема аж надто прямих аналогій із сучасністю. Але, хочеш-не-хочеш, а вона є нагадуванням про бунт і про право на бунт. Якщо вже тихий лірик Кірімов зробив це, мабуть, щось негаразд у навколишньому світі. Бо назви книжкам не даються просто так. Власне кажучи, назва — це ще один твір, не означений у «Змісті».
