«Куплю недорого картину»

На алеї стояли чоловік п’ять із картинами. Світило сонечко, весна виманювала на вулицю мешканців багатоповерхівок. Але на алеї художників людей майже не було. Іноді перехожі затримували погляд на полотні з ромашками, цікавилися портретами, і на цьому — все. «Вам щось підказати?» — «Ні, дякую. Ми тільки дивимося»...

Але іноді художникам щастить, і просто на алеї вони одержують замовлення написати картину на заданий сюжет. Для нової квартири або для подарунка шефові. Умова одна: щоб картина коштувала не більше 500 грн. Вибору в художників немає. Або кілька сотень, або взагалі нічого. На алеї, як правило, картини продають аматори, не із Спілки художників. Хто з ім’ям — іде в «Художній салон». Там і ціни на два порядки вищі, і покупці зі статками. У Луганську шанувальники мистецтва із середніми доходами поділяються на дві групи. У першій — медики, учителі та чиновники, вони купують недорогий живопис, графіку й акварелі. У другій — люди із сільських регіонів, дрібні службовці, продавці, вони надають перевагу яскравим китайським і турецьким картинкам на основі фотопринту. Але художники зазначають: останнім часом інтерес до живопису в області виріс. Люди почали прикрашати картинами житло, кафе, офіси. Отже, у художників тепер є робота?

Кажуть, у Луганську вже є кілька приватних картинних галерей, однак пошуки їхніх адрес успіхом не увінчалися. Але познайомилась з колекціонером картин тутешніх художників Ларисою Аркадіївною Фесенко. Про кожного зі «своїх» авторів вона розповідає з великою теплотою і співчуттям. Стати визнаним художником у наш час не просто. Хіба що тобі пощастить зустріти таку людину, як Лариса Фесенко.

...Якось на алеї художників вона побачила картину в стилі лубок. Здавалося, примітивна манера, але як взяв за душу сюжет! Сидить бабка на призьбі хати й дивиться вдалину. А навколо таке буяння природи! Все живе, яскраве, життєстверджуюче. Лариса Аркадіївна купила картину за тридцять гривень і почала розпитувати про художника. Виявилося, він жив у селі Райгородка і помер в 66 років.

— Я поїхала в Райгородку, почала шукати і купувати його картини, — розповідає Лариса Аркадіївна. — Робіт виявилося багато — у родичів, односільчан. Сюжети невигадливі, прості, з життя — риболовля, сільський пейзаж, інтер’єр хати і її мешканці. Але це написано з таким колоритом! Ось щука з відра визирає, раки в різні боки повзуть... Або бабуся ліпить пиріжки, а поруч два онуки та кішка сидить на килимку — чекають. Від емоцій просто не підеш. Коли я стала купувати картини Олексія Овильцева, багато хто запитував: «Навіщо ти гроші витрачаєш? Адже це зовсім невідомий художник, і роботи його примітивні». А я відповідала: ви не розумієте, яка талановита ця людина, і я хочу знати про неї все. Він буде відомим, от побачите.

До служби в армії Олексій Овильцев картин не писав. А потім хтось показав йому полотна та фарби, розповів, як користуватися. І Олексій віддавав новому захопленню весь вільний час. Після роботи йшов на берег Айдару, малював природу. Його талант помітили в області, почали запрошувати на виставки самодіяльних художників. Кілька раз Олексій виставлявся в Києві й навіть одержав срібну медаль, звернув на себе увагу фахівців. Уже в поважному віці його запросили в столицю вчитися, але він відмовився. Сказав, що не зможе жити без Айдару й своєї галереї.

— Я бачила цю галерею, — каже Лариса Аркадіївна. — Напівзруйнований сарай... Зате поруч річка.

Овильцев був дуже плодовитим, написав сотні картин, дарував їх навіть випадковим знайомим, а жив дуже важко. Хворів на цукровий діабет, грошей на лікування не мав. Як і на полотна. Пізніше Лариса Аркадіївна з’ясувала, що Олексій малював на різних ганчірках — шматку халата доярки, старого гасла, фартуха або щось у цьому роді. У злиднях і помер. У 80-х роках Лариса Фесенко зібрала близько сотні його картин. Ініціювала виставку — величезний успіх, видала альбом робіт самобутнього майстра. Сьогодні твори Овильцева цінні, за ними полюють колекціонери, десятки картин уже виїхали за кордон.

— А якось мені показали твори художника з Алчевська, — продовжує Лариса Аркадіївна. — Картини своєрідні, цікаві. В одному випадку — яскраві акварелі, жанрові пейзажі, в другому — малюнки кульковою ручкою: лікарняні палати, медсестри. Про автора, В’ячеслава Подплутова, знала тільки, що ця талановита людина спивається. Подумала: якщо п’є — не склалося життя, отже, потребує допомоги. Купила фарби, полотна, придбала роботи В’ячеслава. Все, що змогла дістати, — малюнки на папері, картоні. На жаль, вийшло приїхати тільки через рік. Виявилося: В’ячеслав згорів у своєму будинку, а разом з ним — всі його роботи. Сьогодні, мабуть, у мене найбільша колекція цього автора.

Молода художниця Світлана вважає, що знаменитим можна стати тільки завдяки піару. Талант — так, але є ще мода. Картини Гапчинської, наприклад, коштують шалених грошей. Мати роботу цього автора — модно. Хоча невигадливий сюжет і персонажі викликають неоднозначну оцінку фахівців. Але народ купує!

— Щоб зробити ім’я, потрібні великі кошти, — вважає Світлана. -Організація персональної виставки — мінімум 100 тис. грн. Оренда, оформлення залу, рами... Це дуже дорого. А постійної роботи в мене нема, замовлення — не регулярні. Але інтересу до живопису в луганчан зараз більше. Люди бувають за кордоном, бачать інтер’єри осель, офісів і намагаються зробити таке у себе. Але не хочуть багато платити. Тому створити колекцію, щоб показати на престижних виставках, поки що не можу. Навіть для душі не вдається попрацювати, доводиться просто заробляти гроші.

При виборі картин заможні люди надають перевагу роботам соцреалізму. Це — мода. Чому? Лариса Фесенко:

— Це вже історія. І добре, що ми про неї не забуваємо. По суті, усі, хто родом зі СРСР, відчувають ностальгію за минулим. У радянських авторів інша школа, манера і навіть почуття. Я із задоволенням дивлюся на ці роботи і якщо можу — купую. Але більше подобається те, що пише молодь. Особливо ті, хто має оригінальну манеру. Наприклад, подобається молода художниця Люся Гребельна. У її картинах завжди є фольклор, вона пізнавана. Буяння фарб, образів... На передньому плані — птах-веселун, під ним мчать автомобілі, така феєрія! У бібліотеці ім. Горького вдалося організувати її персональну виставку. Вона пройшла з великим успіхом. Багатьом схотілося придбати її роботи.

Колись у Луганську була прекрасна професійна школа, вона дала таких художників, як Віктор Кошевой, Олександр Фільберт і ще багатьох, чиї роботи зараз цінуються. У ринкових умовах молодим автори пробитися важко, і не завжди щастить найталановитішим. Птаха щастя скоріше спіймає той, у кого вклали кошти, щоб зробити затребуваним. В обласній організації Спілки художників України — 45 чоловік. Декому пощастило — за допомогою спілки для них були організовані персональні виставки. Зазвичай — до ювілею, за рахунок організації. У не членів спілки такої можливості немає. Молодих художників запрошують на регіональні та всеукраїнські виставки, але через матеріальні проблеми багато хто не може прийняти таку пропозицію.

Утім, є проблеми й у заслужених майстрів. Керівник Луганського відділення Національної спілки художників України Сергій Жидель звертає увагу на високі податки та комунальні платежі за утримання майстерень. Пріоритети духовного виховання в країні змінюються. Образотворче мистецтво відходить на другий план. Якщо хтось хоче посперечатися — нехай почитає окремі українські закони.

Луганськ.