Талант живописця, даний Богом цьому чоловіку, став і його найбільшою розрадою в житті, і найбільшим болем. Портрет Сталіна з нагайкою в руках, який він написав вісімнадцятирічним юнаком, ледь не зламав йому молоде життя і поставив хрест на майбутньому професійного художника.
Народився Володимир Корнійович Гнатюк у 1928 році у багатодітній родині у селі Дермань Здолбунівського району.
— Воно таке гарне, як і ця місцевість, — усміхається 84-літній Володимир Корнійович. — Ті пагорби красиві і влітку, і взимку... Очей не відвести... Бігав ними босоніж, здається, неначе вчора.
Саме краса рідної Дермані, яку його славетний односелець Улас Самчук називав царицею волинських сіл, і була зображена на першому малюнку талановитого сільського хлопчика. Мав тоді не більше семи років і писав краєвид із натури. Здібності Володимира помітили вчителі, проте закінчив він лише три класи початкової школи ще за Польщі, а про якесь фахове шліфування його таланту не було й мови.
Єдиним вчителем сільського художника було його серце. Щоб усамітнитися з пензлем і фарбами, хлопець ловив кожну хвилину в нелегких селянських буднях, які незабаром ще й зачорнила війна. Може, з часом, коли минуло лихоліття, він зміг би одержати освіту і стати знаним художником, опинитися серед відомих особистостей, на які щедра древня Дермань. Утім, майбутнє понівечила та ж таки творчість...
— Це було в 1946 році, — пригадує художник. — У нашому селі дуже активно розгортався національно-визвольний рух. Якось повстанці попросили мене написати картину — як живе український народ. Я й намалював: посередині зобразив Сталіна з нагайкою в руках, а довкола людей, які вмирають під час голодомору... А вже за кілька днів до хати прийшли енкавеесники. Хтось доніс на мене, бо одразу кинулися шукати картину. Вдома робилося щось страшне. Мене заарештували...
Репресивні жорна перемололи багатьох односельців Володимира Гнатюка, адже Дермань вважалася центром повстанського руху. Чимало з них, як і він, були засуджені та потрапили до таборів Сибіру. Каторжна праця на лісоповалі, голод, холод, знущання... Коли заходить про це мова, у Володимира Корнійовича, хоч і минуло багато десятиліть, тремтить голос. Те, що він пережив, потрапивши 18-річним юнаком у це пекло, годі й переказати. Важко було і в Караганді, де відбув п’ять із десяти років неволі.
— За десять років я не взяв пензля до рук. Не до того було. Та й не хотілося.
Після звільнення Володимир Корнійович поїхав жити у Донецьк. Трудився на шахті. Зустрів дружину — Ганну Полікарпівну, з якою й тепер разом, народилося двійко дітей, з’явилося й натхнення знову писати. Хоч повертався з шахти виснаженим, чаклував фарбами на полотні до пізньої ночі. Але тужив за рідною землею.
— Повернувся я додому аж у 1968 році. Проте не в Дермань, бо там не можна було хати купити, а у Верхів, де й тепер живу. Але звідси до мого рідного села, хоч це й Острозький район, рукою подати.
Працював робітником у лісництві, на цегельному заводі та на інших підприємствах. Писав портрети, краєвиди. А найбільше до душі сільському художнику були твори на релігійну тематику. Ікона Георгія Побідоносця, яку можна побачити на перехресті доріг неподалік храму у Верхові, — теж робота Володимира Корнійовича. Вже й не пригадує, коли її написав. Односельці шанобливо ставляться до неї, гарно оздобили мереживом і прикрасили квітами. Тепло і зворушливо...
Рівненська область.
Фото Світлани ТУБІНОЇ.
