Ще двадцять років тому виникла диспропорція між рівнем економіки та рівнем розвитку системи професійно-технічної освіти, який навіть за незадовільної матеріальної бази навчальних закладів значно випереджає економічний розвиток держави. Що слід негайно зробити, щоб виправити ситуацію?
З цим та іншими запитаннями кореспондент «Голосу України» звернувся до віце-президента Всеукраїнської асоціації працівників професійно-технічної освіти (ВАППТО) Лідії БржестовськоЇ (на знімку).
— Лідіє Олексіївно, у 1988 році ліквідували Державний Комітет ПТО. Відтоді маємо парадоксальну ситуацію: організаційні, навчально-методичні та фінансові питання сконцентрувалися у профільному міністерстві, а замовляють робітничі кадри, планують, виділяють кошти тощо інші відомства. У дитяти з’явилося сім няньок?
— Схоже на це. І все-таки з гордістю констатую: сьогодні йдеться не про виживання системи, а про її успішний подальший розвиток. Профтехосвіта вистояла і вистояла завдяки зусиллям та ентузіазму всіх колективів ПТНЗ.
Мої колеги розуміють: щоб рухатись уперед, слід оновити зміст професійної освіти. А це можна зробити, терміново розробивши державні стандарти професій нового покоління.
Асоціація сприяла тому, що уряд затвердив «Державну цільову програму розвитку професійно-технічної освіти на 2011—2015 роки», якою передбачена розробка та впровадження близько 300 державних стандартів із сучасних робітничих професій (сьогодні маємо 2800). Двадцять з них уже запроваджуються на виробництві. Зокрема, стандарт спеціальностей зварник, оператор з обробки інформації і програмного забезпечення, оператор телекомунікаційних послуг, майстер готельного обслуговування, офіс-адміністратор, асистент керівника тощо.
Нещодавно Кабінет Міністрів утворив міжвідомчу робочу групу з питань розроблення та впровадження державних стандартів ПТО. До її роботи долучилась і Асоціація, яка подала 17 пропозицій. Спільно з Інститутом професійної освіти Національної академії педагогічних наук та активістом А. Сімаком завершуємо розробку ще 16 стандартів.
— Чим, на вашу думку, може допомогти Верховна Рада в реалізації ідей ВАППТО?
— Передусім треба законом закріпити за вищими професійними училищами право випуску молодших спеціалістів. До речі, намагання окремих ректорів університетів перетягнути ковдру на себе, вважаю, безперспективними: вони не зацікавлені і неспроможні готувати робітничі кадри.
Ми виступаємо за автономію та фінансову самостійність ПТНЗ. На порядку денному також підвищення соціального статусу працівників закладів ПТО.
Ми за стимулювання роботодавців, які беруть участь у підготовці робітничих кадрів. Варто, гадаю, перейти на спільне фінансування системи ПТО (50х50) підприємствами різної форми власності.
Асоціація закликає парламентаріїв не приймати законопроект про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо державних закупівель освітянських послуг. Його прийняття вважаємо передчасним. Слід спочатку глибоко проаналізувати суть законопроекту і прислухатися до наших пропозицій, поданих до профільного Комітету Верховної Ради та у фракції. Освітянські послуги закупити немож-
ливо.
Відповідні зміни необхідно внести у Закон України «Про професійно-технічну освіту». Варто говорити не про державне замовлення, а про соціально-державне, бо система ПТО виконує, крім основної, і соціальну функцію. Серед 400 тисяч дітей у нас навчаються багато інвалідів, хворих. Є й такі, хто у загальноосвітній школі не вивчив навіть таблицю множення. Уявіть собі цих дітей поза ПТНЗ...
— І Президент України, і Прем’єр-міністр з тривогою відзначають диспропорцію, що виникла у співвідношенні підготовки робітничих кадрів та спеціалістів ВНЗ ІІІ—ІV рівнів акредитації. Що пропонує Асоціація для розв’язання цієї проблеми?
— Хіба є майбутнє у держави, коли на одного учня ПТО маємо в середньому шість студентів? У Харкові співвідношення один до 14, у Києві — один до 28... А щоб підняти економіку, треба випускати одного спеціаліста з вищою освітою і трьох робітників. Так у всьому світі.
Пропонуємо зробити це через регулювання заробітної плати як одного з основних мотиваційних чинників; отримання пільгових кредитів на житло з відстроченням на десять років їх повернення; участь центральних та регіональних органів влади, роботодавців у плануванні, фінансуванні та професійній підготовці робітничих кадрів тощо.
— Лише в Києві за роки незалежності зникли 20 ПТНЗ. Восени 2011-го МОНмолодьспорту об’єднало три досить потужні заклади в один. Унаслідок такої оптимізації зникло училище дизайну та будівництва.
— Зверніть увагу: всі заклади — будівельного спрямування. Тепер уже не готують у столиці дизайнерів, нема майстерні, а відібране приміщення наполовину порожнє. А училище будівництва і автотранспорту, до якого приєднали два ліквідовані — вдвічі перевантажене. Частина учнів кинули заклад. Були проблеми з працевлаштуванням викладачів та майстрів виробничого навчання.
Нині у напрямку такої «оптимізації» закладів активно рухається Академія водного господарства. Рік тому вона приєднала до себе столичне Вище професійне училище водного господарства та Ізмаїльське ВПУ №9 Одеської області без згоди колективу, батьків учнів, громадськості.
Прагнуть захопити і єдине в Києві деревообробне ВПУ та ВПУ архітектури і будівництва. Це — комплекси на великій території, чотири-шість добротних приміщень, обладнані майстерні, спортивні майданчики. Директору одного з училищ уже запропонували віддати новим господарям печатку... У разі реалізації цих намірів фінансування погіршиться, учні втратять пільги, викладачі, майстри позбавляться перспективи. Хіба є у цьому державницька логіка?
А чи є вона в передачі всієї системи профтехосвіти на місцеве утримання? Вважаю, це шлях в нікуди.
Наступ на ПТНЗ триває і на іншому фронті. Асоціація не один місяць прагне захистити директорів училищ. Багатьох із них намагаються притягнути до відповідальності за те, що роботодавці не сплачують кошти учням під час виробничої практики. Не пройде її учень — винен директор, пройде, але йому не заплатить роботодавець — знову він винен. Це знущання треба припинити.
