Чистота та охайність міст і селищ є там, де у цю справу вкладають неабиякі кошти і безжально штрафують тих, хто смітить за межами власного помешкання. А на кухні кожна господиня повинна мати кілька пакетів для сміття, куди окремо ретельно збирають скло, пластик, папір, органічні рештки тощо, щоб потім винести їх у призначені для цього окремі баки. Але в більшості українців є лише один «сміттєвий» закон: не виносити сміття з хати ввечері, бо «гроші з домівки несеш». А як і куди йде наше сміття, ми просто не замислюємося. Насправді гроші з домівки таки виносимо — і кожен окремо, і держава загалом, — не дбаючи про вторинну переробку сировини.

Тож днями в Києві презентували інформаційну кампанію з популяризації роздільного збору відходів серед населення «Роздільне сміття — спокійне життя». Організатором її є державне підприємство «Укрекоресурси». Розпочали кампанію з розміщення лайтбордів, а також із виробництва аудіо- та відеороликів, що їх крутитимуть на радіо та по телебаченню.

Вони надто різні, щоб бути разом

Люди не люблять, коли їм читають нотації, кажуть організатори акції, тому ролик зробили дещо з гумором. Пересічних громадян переконуватимуть такі герої, як шкірка від банана і пластикова пляшка. Спочатку медійні персонажі нагадують, що не можуть зжитися між собою, бо надто різні. А на наступному етапі сміття ділитиметься на групи і вимагатиме до себе уваги, тобто переробки.

Утім, директор ДП «Укрекоресурси» Євген Романенко зазначає, що не очікує від кампанії миттєвого результату.

— Сказати, що за допомогою реклами одразу щось зміниться, було б смішно, потрібна ціла система заходів, але починати треба з людей, зі зміни їхньої свідомості. Якщо ми не усвідомимо це нині, екологічної катастрофи не уникнути.

Із дорослими працювати складніше, каже пан Євген, тому велике сподівання на найменших наших громадян. Може, вони зупинять батьків за руку, коли ті смітитимуть, і розкажуть, що їх у садочку чи школі вчили так не робити. Кошти, зокрема і на таку промоцію, частково виділяє держава, проте це мізер. Цього року, приміром, витрачено 100 тисяч гривень. Тому в «Укрекоресурсах» працюють з іноземними виробниками.

— Сьогодні кожен імпортер повинен укласти з нами угоду, відповідно до якої наше підприємство зобов’язується відшукати, відсортувати й утилізувати упаковку його товару, а він — оплатити цей процес. Близько 98 відсотків товарів, які перетинають український кордон, мають упаковку. Отже, наше підприємство отримує близько 10 мільйонів гривень щомісяця. Кошти спрямовують на збір сміття та його переробку, а також на закупівлю контейнеровозів, іншої техніки та обладнання. За такою само схемою ми повинні працювати і з внутрішнім товаровиробником. Це світова практика. Відповідне законодавство зобов’язує кожне підприємство, яке виробляє товари в Україні, укладати з нами угоду. Однак, як завжди, у нас є певна колізія: законодавство, звичайно, зобов’язує, проте не передбачає санкцій за невиконання. Тобто угоду з нами підприємець укладає добровільно. Якщо він цього робити не хоче, ми не спроможні його примусити. З другого боку, держава повинна прозоро звітувати, як саме вона витрачає зібрані в підприємців кошти.

Діяти батогом і пряником

Нагадаємо, що з лютого 2010 року набули чинності зміни до законодавчих актів, що передбачають підвищення штрафів із підприємств та організацій за порушення правил поводження з відходами. Згідно з ними, якщо раніше з фізичних осіб правили від 17 до 34 гривень та від 34 до 119 гривень — з юридичних осіб, то сьогодні штрафи становлять:

від 340 до 1360 гривень — для фізичних осіб;

від 850 до 1700 гривень — для юридичних осіб.

Та чи чистіше стало в наших містах і селах, зонах відпочинку тощо? І чи часто ви бачили, що когось штрафували просто на вулиці? А все тому, кажуть експерти, що закон є, але механізми чітко не прописано, як і функції, хто це має виконувати. Тим часом самі люди на зауваження кажуть, що виставили пляшку, а кому треба — підбере, маючи на увазі осіб із малими статками. Звичайно, дещо з тари таки йде в пункти прийому. Але знову-таки, це дуже мала дещиця. І причин тут кілька.

Дехто і сам не проти занести в пункт прийому макулатуру чи скляну тару, але цей пункт треба ще знайти. Переважно вони працюють лише у великих містах. До того ж розміщені досить хаотично. Якщо колись ще на стадії проектування мікрорайону архітектори мали на 12 тисяч мешканців обов’язково передбачити будівництво так званого «Стимулу», то нині такої норми ніхто не дотримується, а ті пункти, що були, часто-густо вже давно перепрофільовано.

Друга причина, чому люди неохоче займаються здачею сировини, полягає в низькій ціні на ці вторинні ресурси. Одне слово, не спрацьовує матеріальний інтерес. Хоча насправді, спресувавши тонну тих-таки пет-пляшок, заготівельник, якщо відправляє їх на експорт, отримує 5—6 тисяч гривень, каже Євген Романенко. Тож неважко вирахувати, що 20 пляшок — це 5—6 гривень. І якщо ці кошти для вас нічого не означають, зробіть так, щоб ваші пляшки підібрали люди з іншим статком, або ж просто киньте їх у відповідний бак. Нещодавно ДП «Укрекоресурси», зазначає Євген Романенко, домовилося з одим із заводів мінеральних вод Закарпаття, який відтепер на етикетках своєї продукції помістив заклик «Здай пляшку — це кошти!».

Свій внесок могли б зробити й об’єднання співвласників багато-

квартирних будинків. Для цього двірники мали б роз’яснювати людям, чим загрожує викинутий на загальний смітник непотріб. Але для цього, мабуть, потрібні, окрім законодавчих, і фінансові важелі. Людей треба зацікавити матеріально. Та головна причина, кажуть екологи, — низька свідомість наших громадян.

Ще одна найгостріша проблема полягає в тому, що на смітники йде дуже багато побутових відходів, які апріорі не можуть там бути через уміст шкідливих речовин. Ідеться про начиння комп’ютерів, холодильників, відпрацьовані люмінесцентні лампи, батарейки тощо.

І якщо з організаціями ще хоч якось працюють фірми з утилізації таких відходів, то прості громадяни, не маючи іншого виходу, змушені нести це на звичайний смітник.

На запитання «Голосу України», чи працює держава у цьому напрямі, очільник ДП «Укрекоресурси» зазначив, що відповідальність за утилізацію шкідливих відходів мав би взяти на себе їхній виробник, і запевнив, що незабаром у великих торговельних центрах таки з’являться скриньки, куди можна буде віднести домашні відходи, як це давно практикується в Європі. Але ж там свідомість! А в нас, не простимулювавши, навряд чи матимемо віддачу. Що стосується відповідальності виробника, то він у нас переважно китайський, а значна частина такого товару потрапляє до України контрабандою, тож відповідь очевидна. Ще одна проблема: за фірмами, що займаються утилізацію, немає належного контролю. І тому ще невідомо, утилізують вони цей брухт чи вивезуть тишком-нишком на полігон.

До речі, У США та Європі 95—97 відсотків відходів підлягає вторинній переробці. Лише 2—3 відсотки утилізується через свою небезпечність. Скільки часу потрібно українцям для того, щоб хоча б наблизитися до таких цифр, невідомо. Це значною мірою залежить і від влади, і від самих громадян та їхньої свідомості. Але починати колись треба, і, напевно, — із власної оселі.