Стараннями столичного режисера Мирослава Гринишина та акторів Хмельницького обласного муздрамтеатру класична циганка Аза із однойменної п’єси Михайла Старицького перетворилась на байкершу із диким татуюванням на руках, таким самим диким поглядом і характером. 

Та й не лише вона — всі герої вистави живуть в іншому часі і просторі. Василь одягнув шкіряні штани та жилетку, поголив голову, заплів на потилиці косу і розмалював тім’я. Галя, його кохана, вже не у вишиванці, а в тінейджерській спідничці й лосинах. Старші чоловіки — просто у сучасних костюмах. Дія відбувається не в селянській хаті, а наче в перервах між п’яними дискотеками. А замість ікони на покуті —великий екран, де показують кадри жахливих вивертів сучасного життя.

Від класичної п’єси залишено хіба що відгомін сюжету. Мирослав Гринишин свій задум пояснив так: місце дії — не українське село кінця ХІХ століття, а сучасний райцентр із його безробіттям, низькою мораллю, пияцтвом і наркотою. На цьому тлі розгортається не так любовна драма, як боротьба двох культур. І не української та циганської, а — внутрішньої та зовнішньої: все вульгарне, силою привнесене, чуже — призводить до руйнування духовних основ.

Задум зрозумілий. Але глядачеві, що звик до класичних образів та сюжету, нелегко змиритись з кардинально інакшим прочитанням п’єси. Майже за 125-літню історію свого існування циганка стала класичним, всіма пізнаваним образом. На різних сценах вистава йшла тисячі разів. І хмельницькому театру знайома давно. Недаремно у новій назві є цифра «2011». Це означає, що дію перенесено в 2011 рік, а одночасно — натяк на те, як часто вистава з’являлась на сцені.

Для хмельниччан цей вибір не випадковий. Після того, як театр отримав ім’я Старицького, вже другий рік поспіль відкриває свій театральний сезон творами саме цього драматурга. І вдруге дивує новим поглядом на звичні речі. Цього разу драма з народного життя в шести діях з хорами, піснями і танцями перетворилась на одноактну музичну фантазію. Фантазій постановника, художника, хореографа та акторів тут справді чимало. У декораціях жодного натяку на український побут. По боках сцени — щось схоже на металеві риштування, що не мають найменшого натяку на приналежність до жодної культури. Такий самий і лейтмотив музичного оформлення: важка галаслива музика, дикі танці, що постійно переростають у дискотечні бійки. І лиш інколи на цьому тлі з’являються музиканти у вишиванках, звучать українські мелодії.

Вмістити сюжет в одну дію, очевидно, було завдання нелегке. Тому сюжетні лінії проходять наче пунктиром. А інколи діалоги просто замінені хореографією. Старицький теж не поставив завершальної крапки у п’єсі. Доля Василя, що убиває Азу, його дружини Галі та новонародженої дитини залишаються невизначеними до кінця. Глядач довершує ці сюжетні лінії в уяві. У новій постановці недомовленостей ще більше.

Танок, де Галя спочатку одягає фату, потім гойдає на руках ляльку-мотанку, а затим опиняється в парі з Василем, має розповісти про розвиток подій. А тим часом, поки звучить запальна музика, Аза все проштрикує і проштрикує себе ножем. І смерть її більше нагадує дике безумство, ніж відчай пристрасті. Та все це закриває фінальна завіса.

У тім, що вистава зламала всі звичні стереотипи сприйняття класики, можна не сумніватись. Для глядача, не знайомого з оригіналом, вона може служити зразком сучасного бойовика із звичними атрибутами: «травичка», захмелілі компанії, бійки, вічний конфлікт, коли діти не слухаються батьків...

Однак і тим, хто більше цінує оригінал, ніж експеримент, відкритість почуттів, ніж камуфляж осучаснення, теж є над чим подумати. Нудьгувати ця вистава не дасть. Та й в тому, що такої постановки не бачила не тільки хмельницька сцена, можна не сумніватись.

Ірина КОЗАК.

Хмельницький.

 

 

Друге народження?

Пам’ятаєте відому фразу: «Багато є легенд про собаку Баскервілів...»? Так само багато є в Україні легендарних театрів — у Києві, Львові. А от які асоціації виникають при згадці про Хмельницький? Звісно ж, базар. Театрали можуть заперечити: а як же відомий далеко за межами України ляльковий театр «Дивень»? Чи монотеатр «Кут»? Чи фестиваль моновистав «Відлуння», який перенесли у 2008 році з Києва до Хмельницького?..

Але навряд чи одразу згадають Хмельницький обласний український музично-драматичний театр ім. М. Старицького (перейменований на честь одного з корифеїв українського театру 2009-го, до того театр носив ім’я більшовика та чекіста Г. Петровського, що, звісно, мав більш як опосередкований стосунок до мистецтва). Навряд чи стануть згадувати, бо багато років цей театр, один з найдавніших в Україні, перебував у стані глибокої стагнації. Автор цих рядків пам’ятає гучну прем’єру «Брехні» В. Винниченка, яку у 1999 році поставив режисер О. Сторожук і яка могла би започаткувати новий етап у позиціонуванні театру — як такого, що поєднує і традиції корифеїв, і, нехай уже й не новітні, але спроби осягнути «іншість» сценічного існування в складному матеріалі колись опального письменника.

Ця прем’єра була аншлагова. Здавалося, увесь цвіт хмельницької інтелігенції зібрався у цьому не зовсім зручному приміщенні, пристосованому, як і багато інших, схожих, наче брати-близнюки, до партконференцій, а не вистав.

З початку 2000-х, мабуть, найзнаковішою була «Вовчиха» за О. Кобилянською, поставлена у 2003-му і показана наступного року в Києві (питання гастролей у столиці сьогодні залишається одним з найболючіших для будь-якого театру, бо тут без підтримки обласної влади не обійтися). Далі — постановки фарсів, водевілів, комедій... І театр фактично зник з мистецького обрію, замкнувся сам на собі.

Тому, коли в програмці Всеукраїнського фестивалю, присвяченого 140-річчю з дня народження Лесі Українки (він проходив в Луцьку у вересні цього року), критики побачили запропоновану Хмельницьким театром моновиставу «На полі крові» (режисер і виконавець В. Веляник), виникло здивування.

Виявилося, в театрі відбулися відчутні зміни. Торік його очолив Петро Данчук, людина, що має досвід і хист до такого роду діяльності; започатковано малу сцену та школу-студію; за угодою у Хмельницькій гуманітарно-педагогічній академії на факультеті мистецтв відкрито театральні спеціальності; трупа театру поповнилася молоддю (деякі з акторів, гадаю, вже в недалекому майбутньому стануть окрасою театру).

І ще один надзвичайно важливий момент — з’явилися нові режисери і, відповідно, змінилася репертуарна політика. Продовжує ставити хмельницький режисер Я. Дмитрик, з Івано-Франківська запросили молодого режисера та актора О. Пастуха, а найгучніша прем’єра року — «Аzа.2011» за мотивами «Циганки Ази» М. Старицького — пов’язана з іменем київського режисера, заслуженого діяча мистецтв, продюсера театральної компанії «Бенюк і Хостікоєв» М. Гринишина. Це вже не перша його вистава в цьому театрі: минулорічний сезон відкрився прем’єрою «Майської ночі» М. Старицького (за Гоголем), взимку чекаємо на «Богданову правду» хмельниччанина Я. Мельничука. А загалом — цифри вражають: до кінця сезону планується близько 10(!) прем’єр.

...Сьогодні в театральних колах Хмельницького з місцевим драмтеатром асоціюється термін «перезавантаження». Як на мене, це влучно відповідає сучасному стану речей. Багато є легенд про визнані й шановані театри України, то чи не час Хмельницькому обласному українському музично-драматичному театру ім. М. Старицького приєднатися до цієї славної когорти?

Ельвіра Загурська.

Галя — Сніжана Гринюк, Наум Лопух — Ігор Старожук.

 

Фото надане театром.