Аполлінарій Боновський із Тростянецького району на Вінниччині все життя доглядає могилу двох невідомих воїнів, тіла яких знайшов у лісі в перший рік війни. Тепер на тім місці встановив пам’ятник.

 

Коли Аполлінарію було 11 літ, він із хлопцями знайшов у лісі двох убитих фронтовиків. Шестеро хлопчаків саперною лопатою викопали могилу на узліссі.

— Я залишився один із тих шести, — каже Аполлінарій Юхимович. — Немає вже Льоні Білика, Колі Горобця, Міші Уманця, Віті Кузнєцова, Казіка Ярового. Спочивають з Богом. Але їхні імена будуть пам’ятати люди. Попросив, щоб їх викарбували на тильному боці пам’ятника. З нами ще був дід на прізвище Ковальчук. То його прізвище теж написали. Шкода, не знаємо імен убитих.

Сталося це в липні 1941-го в селі Капустяни Тростянецького району. 14 числа село окупували румунській війська, що воювали на боці Гітлера. Десь через тиждень після того хлопці пасли худобу на околиці лісу. Раптом корови, згадує Аполлінарій Юхимович, зчинили ревисько — наштовхнулися на мертвих.

Імен їхніх так і не знаємо

— Солдат лежав на правому боці, а офіцер — горілиць, — Аполлінарій Юхимович досі пам’ятає, що бачив тоді в лісі. — Під ними була плащ-палатка. Голову солдата прикривала каска. Її пробила куля. 

«Дід показав де копати, — продовжує Аполлінарій Юхимович. — Постелили на дно гілля сосни. На плащ-палатці перетягли вбитих і по черзі опустили».

— А чому ж документи не пошукали в кишенях?

— Тіла були такі розпухлі, що не могли підступитися, — каже співрозмовник. — Це ж літо, спека. Що вам казати. Ледве вдалося поховати. 

— Я чув, що нині серед молоді є такі ентузіасти, що шукають могили невідомих солдатів, встановлюють їхні імена, — продовжує Аполлінарій Боновський. — Але це ж треба розкопувати місце поховання. Непроста річ. Чи хто візьметься? 

Вкрали і каску, і огорожу

Прострелену солдатську каску встановили на могилі. Коли настав час іти служити в армію, Аполлінарій посадив на тому місці молодого дуба. Нині це вже велике дерево. «Якби не цей дуб, могилу вже були б стерли з лиця землі, — каже дід. — Вона ж за селом. У 50-х роках недалеко від цього місця радгосп зробив гноєсховище. А землю нагортали з усіх боків. Якось я йшов з батьком на риболовлю. Тракторист нагортає землю вже біля самого дуба. Зупинив його, розказав, що тут не можна копати. А він: хіба я знав?

У 1991 році Аполлінарій Юхимович нагадав про могилу тодішньому голові сільради Валерію Руснаку. Попросив, щоб на цьому місці встановили огорожу до 50-річчя з часу окупації села. «Гарно все зробили, — каже Аполлінарій Боновський. — Навели лад. Але огорожу через три роки вкрали. Разом із каскою. На металобрухт віднесли, а куди ще?»

— Я зрозумів, як можна зберегти могилу, — продовжує він. — Треба встановити на ній пам’ятний знак. Став потроху відкладати гроші з пенсії. Продав коня. Зібрав усе докупи і замовив пам’ятний знак. Дуже мені хотілося, щоб була каска. Справжня, а не намальована. Як у того червоноармійця. Але де її взяти?

У Харкові живе дочка дідуся Аполлінарія. Він попросив онука, 24-річного Олексія Незорова, поїхати на підприємство, де приймають металобрухт. Там повинні бути такі речі.

— Внук телефонує: «Діду, я купив не одну, а дві каски. Там, де ти казав. Заплатив за них 50 гривень. Тепер ми надійно прикріпили ці каски. Може, вже не вкрадуть.

Пам’ятний знак — із двох плит. Тут же великий дубовий хрест. Відкривали його врочисто. «Я сам написав і роздав запрошення, — каже фронтовик. — І в райдержадміністрацію, райраду, військкомат, журналістів запросив, у селі передав запрошення керівникам господарства, у школу. Сам розносив їх».

На відкриття зібралися приблизно сто людей. Усі із села. Дорослі привели з собою дітей. Із запрошеного начальства прийшли тільки сільський голова та секретар сільради. 

Син охороняє мера Нью-Йорка

Дідусь Аполлінарій каже, що на душі тепер у нього легко від того, що виконав свій святий обов’язок перед загиблими бійцями. До людей вийшов у парадній військовій формі прапорщика. 36 літ служив в армії. Брав участь у військовому конфлікті у Чехословаччині наприкінці 1960-х років. Служив у Німеччині. Був ад’ютантом командира дивізії. А коли той перейшов у Київ начальником танкового училища, забрав старанного помічника із собою. У 1986 році разом із генералом Михайлом Колесником пройшли випробування Чорнобилем. «На ліквідації аварії з училища були з генералом двадцять троє військових, — уточнює він. — Генерал помер уже на наступний після аварії рік. А нині з тих 23 живим залишився я один».

Після повернення з Чорнобиля лікар сказав: «Хочеш жити — їдь у село, заведи козу, займися бджолами. У цьому твій порятунок». — «Я так і зробив, — продовжує дідусь. — Повернувся до батьківської хати. Ще жива була мама. Їй маю дякувати за своє довголіття. Матуся прожила на світі 104 роки. Її сила тримає мене на землі. Лікаря послухався, вивчився на пасічника і доглядав колгоспних бджіл. Тепер уже ходжу тільки коло своїх вуликів. Козу ще тримаю. Діти далеко. Молодший син — у моїй київській квартирі. Донька — в Харкові. Найдальше забрався старший. Він був військовим. Служив в Академії Генштабу в Києві. Його дружина виграла «зелену карту», після чого перебралися до США. Я був у них. І не раз. Мій Сергій працює в охороні мера Нью-Йорка. Американці з відкритими ротами слухали його розповідь про те, як у Капустянах вшанували невідомих солдатів».

На знімку: Аполлінарій Боровський.