З вулиці Свободи, що в Конотопі, цей красень впадає в очі на відстані кількасот метрів. Не будинок, а трипалубний вітрильний бриг з напнутими білими балконами-вітрилами. Здається, ще одна мить, він зніметься з якоря, підхоплений вітром, розпустить паруси і безшумно полине назустріч людським мріям і надіям... На жаль, не мчить і не лине. І довгих 16 років, відколи цей будинок-гуртожиток, в оточенні прісних і сірих п’яти- і дев’ятиповерхівок радянської доби, здійнявся в небо трьома дивними поверхами — ці надії мешканців «вітрильника» рік у рік розбиваються об табу і байдужість «ясновельможних» місцевих можновладців. І ні управи на них, ні закону, як стверджують мешканці гуртожитку на проспекті Миру, 91...

 

Ось цитата з листа мешканки цього будинку, вчительки міської гімназії Вікторії Василенко, адресованого до редакції «Голосу України»:

«...Наш гуртожиток, в якому проживає 20 сімей, знаходиться на балансі управління житлово-комунального господарства міськвиконкому і, відповідно, перебуває у віданні фонду комунального майна Конотопської міськради. Мешканці гуртожитку неодноразово зверталися до міського керівництва з проханням дозволити приватизацію житлових приміщень, в яких проживаємо, і щоразу отримували відповідь: приватизація кімнат у гуртожитках заборонена. Ми вже вісім років оббиваємо пороги різних чиновницьких кабінетів з проханням змінити статус гуртожитку на житловий будинок, але всюди отримуємо відмови. Намагалися відстояти свої права у Фонді державного майна, зверталися до народних депутатів України, до суду, та ніхто з представників «сіятельного панства» так і не подав нам руки допомоги...».

І справді, торочать, мов заведені: «приватизація гуртожитків заборонена». І край. А як же бути із Законом України «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків», який набрав чинності 1 січня 2009 року? Тамтешня чиновницька рать слово у слово повторює прохачам: мовляв, чекаємо від Кабміну чіткого механізму виконання закону, який дозволив би приватизацію комунальних гуртожитків.

Проти таких «залізних» аргументів йти із паперовою скаргою жодного резону, у кращому випадку лише боки собі намнеш. Утім, один з найдосвідченіших конотопських юристів Галина Тендерес вважає, що «...всі відмовки можновладців щонайменше від лукавого. Чиновники дотримуються інструкції, як букви закону, бо, мабуть, їм так вигідно...».

Не виключено, що підозра співрозмовниці не позбавлена підґрунтя. Адже інструкція про порядок приватизації існує з часу прийняття Закону України «Про приватизацію житлового фонду». «Тож, якщо для приватизації житлового фонду в гуртожитках потрібна ще й «спецінструкція», не інакше одна владна рука таку саму руку миє, — переконана Галина Миколаївна. — Навіщо смішити людей, інструкцій з цього приводу — море, на будь-який смак. Досить в Інтернеті на офіційному сайті Кабміну пошукати».

Зрештою, абсолютна більшість юристів, з якими ми спілкувалися з цього питання, також переконані, що за бажання влади, механізмів, як і інструкцій, які безпроблемно забезпечують розв’язаннцього питання — вагон з дрезиною. Була б тільки чиновницька воля. Та бідолашні українці вже давно навчені гірким досвідом: здається, що владі дозволено безконтрольно і безкарно робити все, що заманеться, і навіть більше.

Я не я і хата не моя...

Нежданий візит кореспондента в управління комунального господарства Конотопської міськради спочатку викликав замішання, мовляв, чому і з якої радості? Довідавшись про мету відвідин, начальник управління Оксана Дзюба спробувала було телефоном викликати на підмогу кого-небудь із двох заступників міського голови Івана Огрохіна. Та не вийшло: обидва були на виїзді. Тоді пані Оксана майже слово в слово переповіла мені ту саму пісню, яку в офіційних відповідях співали мешканцям гуртожитку її безпосередні начальники: Кабмін ніяк не може розродитися механізмом приватизації і з цього приводу. Навесні в Обухові за участю народних депутатів та керівників Міністерства житлово-комунального господарства України навіть республіканську нараду збирали, де представники місцевого самоврядування висловили як законодавчій, так і найвищій виконавчій владі держави цілу гарбу претензій.

Для порівняння тотожності «дихання в унісон» місцевих начальників процитую витяги з відповіді заступника міського голови Конотопа Максима Бурдовіцина на звернення Вікторії Василенко: «...Механізм реалізації прав мешканців гуртожитків на приватизацію займаного ними у гуртожитках житла не опрацьований. Згідно Указу Президента України від 24 листопада 2008 року доручено Кабінету Міністрів України створити міжвідомчу комісію та підготувати законопроекти щодо внесення відповідних змін до законодавчих актів, у тому числі Житлового кодексу України, Законів України «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків».

Можливо, симпатична чиновниця ще довго щось мені розповідала, якби я не поклав перед нею один цікавий документ від 17.04.2006 року, який геть-чисто витирає крокодилові сльози міського керівництва стосовно «відсутності механізмів реалізації прав мешканців конотопських гуртожитків», за підписом начальника Конотопського міжміського бюро технічної інвентаризації пана Волошина: «На Ваш письмовий запит повідомляємо, що право власності на гуртожиток по проспекту Миру, 91 зареєстровано за: територіальною громадою в особі Конотопської міської ради — частина; ТОВ «Виробничо-комерційною фірмою «М...» на підставі Договору купівлі-продажу — частина...» А далі фігурувало ще сім прізвищ: Ольги Л. та Олени Л. — власниць квартири №1, та родини П. з п’ятьох осіб як власників квартири №2. Обидві квартири мають господарів на підставі «Свідоцтва про право власності на житло», видане БМП-341!

Ознайомившись з документом, Оксана Дзюба раптом повідомила, що нинішню посаду вона обіймає менше року, а відтак жодних коментарів з цього приводу надати не може.

Ще б пак. Адже громадськість найбільш цікавить: яким чином «співвласником» зазначеного гуртожитку стала виробничо-комерційна фірма з брокерським нахилом. Якщо дві родини отримали квартири у власність безпосередньо від забудовника, то за допомогою якого «законодавчо закріпленого механізму реалізації» (якщо його бракує) це зробило ТОВ?

— Більше того, — пригадує ситуацію Вікторія Василенко, — у цій квартирі колись жила самотня душевно хвора жінка, а тепер там брокерська фірма...

Що детальніше знайомився зі справою, то більше виникало питань. Зокрема, Вікторія Василенко разом з іншими мешканцями гуртожитку боїться, що їх може спіткати доля «колег» з гуртожитку по проспекту Миру,10: «Спочатку людей виселили звідти за допомогою міліції, гуртожиток перепланували під нормальні квартири, після цього виставили їх на ринок житла, де найдешевша квартира коштувала близько 30 тисяч доларів...».

Бояться і, як я переконався, причини для цього у них є. Чи не найголовніша — відсутність у прописці за місцем проживання номера кімнати.

— Куди тільки не ходила, яких порогів тільки не оббивала — все даремно, — важко зітхає Вікторія Владиславівна. — Але посадовці кажуть, що допомогти у розв’язанні цього актуального питання у них немає можливостей: бо, мовляв, звертаємося не за адресою (треба до тих, хто кімнати надавав).

Ось і виходить, що всі мешканці у гуртожитку проживають фактично на пташиних правах, за виключенням товариства і двох родин. І їх можуть коли завгодно «попросити» забратися з усіма своїми манатками на всі чотири. Ну, а в разі відмови, як колись мешканців гуртожитку по проспекту Мира, 10, можна й міліцією настрахати.

Утім, під час нашого візиту, у присутності кореспондента, керівництво житлово-комунального господарства Конотопської міськради пообіцяло Вікторії Василенко розв’язати це питання, нехай лише напише на його ім’я заяву. Однак за два наступні місяці Вікторія так і не скористалася наданим їй шансом. Невже відмовилися? Ні, перелякалася, точніше налякали.

— За два дні після від’їзду кореспондента, — розповідає Вікторія, — моєю скромною персоной зацікавилися: «що за одна, як працює, як ставляться до мене в колективі?» і таке інше — по телефону почали розпитувати у моїх колег невідомі особи. Аналогічні довідки поза очі наводили і про мого чоловіка у бухгалтерії підприємства, де він зараз працює. Не думаю, що це випадковий збіг обставин. Тим більше, що жоден з нас не збирається висувати свою кандидатуру у депутати ні міської, ні обласної ради...

Висновок, і до кума не ходи, напрошується один: либонь, комусь не дуже сподобався «нездоровий інтерес» кореспондента до описаної вище проблеми. Можливо, занервували і з іншої причини: коли довідались, що чимало конотопців «розв’язали язики» і розповіли кореспонденту «Голосу України», що добра половина магазинів, барів, кафе та іншого конотопського добра записана, як вважають люди, на підставних осіб — знайомих і друзів місцевої керівної еліти.

Не буду стверджувати, що беззастережно ці розповіді прийняв на віру, але, як відомо, диму без вогню не буває. Тож чи не час конотопським правоохоронцям, передусім тамтешньої місцевої прокуратури, з’явитися на авансцені і взятися за перевірку багаторічних діянь представників «когорти недоторканних»?

 

Конотоп

Сумської області.

Мал. Олексія КУСТОВСЬКОГО.