Пройшовши у 2007 році по так званій 501-й будові ГУЛАГу («мертвій» залізниці Салехард — Надим — Ігарка), я й гадки не мав, що дещо подібне можна побачити не на Крайній Півночі, а тут, на Чернігівщині.
Але нещодавно, взявши в руки топографічну карту області, з подивом виявив на ній раніше невідому мені залізницю у Бобровицькому районі — від Кобижчі до Нового Бикова, позначену як «недіюча». Інтерес дослідника взяв гору над усім і одного серпневого дня я вирушив на знайомство з цим об’єктом.
Доїхавши на двох електричках з Чернігова до Кобижчі, о 9-й ранку висадився у стартовій точці своєї мандрівки. Отже, станція Кобижча, 763-й кілометр від Москви (стовпчик з такою цифрою стоїть майже навпроти невеличкого вокзальчика).
Запитую у першого зустрічного залізничника:
— Звідси залізниця на Новий Биків є?
— Колись була, навіть поїзд у Новий Биків ходив. Тільки вже немає нічого, років з вісім тому відмінили.
Йду по рейках у бік Києва. Через півкілометра за станцією ліворуч від магістральної залізниці відвертає колія. Одного погляду на неї достатньо, щоб підтвердити слова залізничника, — рейки заіржавіли, по них справді вже років з вісім ніхто не їздив.
Назустріч йде місцевий житель. Запитую:
— Ця дорога на Новий Биків?
«Абориген» здивований, але через кілька секунд відповідає:
— Так, на Новий Биків. Тільки ж до нього 28 кілометрів, а по цій дорозі вже давно ніхто не їздить. Вже й рейки познімали. Хіба що пішки...
Саме на піше проходження цією залізницею я й розраховував. Повернувши на південний схід від Кобижчі, покладені на залізобетонні шпали рейки прямою стрілою пішли в польову далечінь. Через ці рейки, яких вже багато років не торкались колеса поїздів, простягнули свої віти кущі ожини і верболозу. Та й дерева поступово наближаються до залізниці, а подекуди вже й просто ростуть між шпал. Ну прямо як на 501-й будові! Приблизно на 5-му кілометрі після Кобижчі рейки раптом обриваються, далі йде лише насип з щебеню.
Мабуть, рейки комусь знадобились у господарстві, от і провели «експропріацію». Одначе можна подивуватися силі і винахідливості людей, які їх демонтували. Кожна з рейок завдовжки не менш як 25 метрів, а вагу — не менш як 2200 кілограмів! Куди там чеховському «злоумышленнику», який підкручував лише гайки на грузила... Розбирають не тільки рейки, а навіть і щебінь з насипу...
Поки залізниця йшла в оточенні кукурудзяних полів, крокувати по ній було досить просто — по шпалах, лише інколи обминаючи поодинокі кущі та деревця, що виросли між рейок. Але коли дорога зайшла в ліс, рухатися по ній стало вкрай важко.
Густі зелені зарості «захопили» залізницю й інколи доводилось не йти, а буквально прорубатися через лісову гущавину. Природа не терпить пустоти, і ліс невпинно наступає на «мертву» залізницю.
Виникли певні асоціації з 501-ю будовою ГУЛАГу: там, на Ямалі, по залізниці Салехард — Ігарка вже ніхто не проїде, а через кілька років тут, на дорозі Кобижча — Новий Биків, вже ніхто не пройде... Поки що найважчою для пішого проходження є приблизно двокілометрова ділянка за селом Свидовець — там треба йти з сокирою, щоб розчистити собі шлях серед «джунглів» з акації, кропиви і лісового плющу.
Досить сказати лише про те, що ця рослинність вже «поховала» під собою і рейки, і шпали. Єдина радість для мандрівника, що ризикне пройти цією залізницею влітку, — це велика кількість ягід ожини.
28-кілометрова недіюча залізниця Кобижча — Новий Биків не проходить через жоден населений пункт Бобровицького району, але неподалік неї знаходиться кілька великих і малих сіл: Свидовець, Катеринівка, Вороньки, Веприк, Лидин, Миколаїв, Козацьке. Їх жителі, а також мешканці Нового Бикова і користувалися єдиним приміським поїздом (його називали «кукушкою»), який регулярно курсував залізницею між Кобижчею і Новим Биковом. Місцеві жителі пригадують, що колись «кукушка» ходила навіть тричі на день. Мала велику користь ця дорога і для Новобиківського цукрового заводу.
Але все минає. Закрито цукровий завод у Новому Бикові, майже спустіли села Лидин і Миколаїв, експлуатувати тупикову гілку залізниці стало надто збитково. Залізниця Кобижча — Новий Биків вмерла.
...Втомившись дертися через чагарники і дряпати ноги об гілки акації, біля Вороньків я звернув з недіючої залізниці і пішов у село, щоб побувати на могилах декабристів С. Волконського, М. Волконської і О. Поджіо, похованих у Вороньках.
Потім ще раз вийшов на «мертву» дорогу — між Веприком і Миколаєвом. Заіржавілі рейки йшли на південь, гублячись у черговому густому лісі...
Кобижча — Вороньки — Пустотіно.
На знімках: сучасний стан залізниці; автор ласує ожиною.
Фото Олександра ВОЛОЩУКА.