Нещодавно Сосницька районна рада ухвалила рішення про підтримання ініціативи щодо присвоєння звання Героя України Олександрові Петровичу Довженку (посмертно). Днями цю ідею підтримала й рада товариства «Чернігівське земляцтво» у Києві. Вона, зокрема, звернулася з відповідним клопотанням до Чернігівської обласної державної адміністрації....Хоча постать відомого кінорежисера, письменника є неоднозначною, ще недостатньо вивченою, напевне, мало знайдеться таких, які протестуватимуть проти відзначення митця найвищим українським званням. У тоталітарній комуністичній системі О. Довженко зумів пробитися у світ творами правди, краси. Можливо, він дещо перебільшено ідеалізував, був романтиком у сумних реаліях. Багато йому довелося робити усупереч власному досвіду. Так, нещодавно стало відомо, що він у чині петлюрівського сотника брав участь 1918 року у штурмі «Арсеналу», потім викладав у школі старшин при штабі 44-ї Української стрілецької дивізії армії Петлюри. Отож можна лише здогадуватися, з якими думками він створював фільм «Щорс» про «визволення» більшовиками України.
Але... ця ідея про присвоєння звання Героя України О. Довженку викликає й певні міркування та застереження. Автор «Землі», попри різні оцінки сучасників, прижиттєві нагороди, потужно й авторитетно посів своє чільне місце в історії світового кіномистецтва, творчій спадщині України. Незалежно від того, буде йому присвоєно почесне звання Героя України, чи ні, він залишиться для нас великим ДОВЖЕНКОМ. Трагічним і зболеним, замріяним і високим у своїх духовних помислах.
Чи додасть йому найвище українське звання авторитету, «підсилить» значення на Чернігівщині, у Києві, Москві? Мабуть, ні. Погодьмося: орден Героя — це гарна, найвища оцінка діянь будь-якої особи в сучасній Україні, але вона не є мірилом геніальності, масштабності таланту.
Поміркуймо і над іншим.
В українській державі за останнє десятиріччя з’явилася досить велика когорта Героїв, здебільшого директорів великих заводів, шахт, сільгосппідприємств. Мають найвищий орден і кілька письменників, співаків, спортсменів, політиків. Їхні заслуги не варто применшувати (хоча, будемо відвертими, окремі нагородження справедливо викликають резонансний скепсис та невдоволення!). Однак при цьому постають і запитання: чому в їхньому ряду немає славетних лицарів минулого, діячів-державотворців — Богдана Хмельницького, Петра Дорошенка, Івана Мазепи, Пилипа Орлика? Адже окремі укази про нагородження присвячені історичним діячам (наприклад, Роман Шухевич).
Генеральний директор ВАТ «Алчевський металургійний комбінат» Тарас Григорович Шевченко став у 2007 році Героєм України. А поет Тарас Шевченко? Кобзар для українців такий великий, що не потребує ніяких звань? Чи Черкаська облдержадміністрація не зробила відповідного подання?
А є ж іще десятки, сотні діячів, які героїчно і подвижницьки працювали в ім’я України, її культури, історії (Іван Франко, Леся Українка, Борис Грінченко, Михайло Грушевський, Лесь Курбас, Олександр Оглоблин та інші). Зрозуміло, вони не забуті. Про них, до речі, знаємо більше, ніж про деяких сучасних Героїв України. Їхні твори, діяння і без державних відзначень для нас дорогі та значимі. Чи варто їх при цьому всіх зараховувати посмертно Президентським указом у Герої України? Можливо, подібні визначення, оцінки — справа істориків?
Чи треба сьогодні все-таки знайти справедливі критерії у доборі кандидатів на високе нагородження? Якщо хтось став керівником великого успішного підприємства, шахти чи банку, то, мабуть, маємо справу з успішним бізнесменом, а не Героєм України. Якщо мільйонер підтримав якогось політика фінансами на виборах, то це його ВИБІР, але не «героїчний» вчинок. На жаль, такі нагородження були. І це лише применшує вагу звання Героя України.
На світлинах: Олександр Довженко.
