Цієї весни севастопольська міськрада на «Програму розвитку регіональної російської мови, російської культури» виділила з міського бюджету мільйон гривень. Народні обранці за рішення проголосували, вважайте, одностайно.

Тож на розвиток «регионального языка» надано, як для Севастополя, кругленьку суму. Котру, незважаючи на кризу, депутати в бюджеті знайшли. Про розвиток української — державної — мови в українському місті не йшлося зовсім. Те, що відбулося на сесії, супроводжувала потужна інформаційна підтримка. В одній програмі регіональної телерадіокомпанії депутат фракції «Русский блок» Геннадій Басов доводив, що «язык» стоїть значно вище «мови», що українська мова є «наречием», таким само діалектом російської, як рязанський чи костромський, а тому не може бути єдиною державною мовою українського народу.

Отже, частина севастопольців зневажливо ставляться до статусу мови нібито братнього народу. Натомість нав’язується верховенство в Україні «великого и могучего языка».

А тим часом історія питання — не на користь «языка». Зіставте перші згадки про сучасні «мову» і «язык» — і побачите, хто з них є «наречием» стосовно одне до одного.

Перші українські слова, які дійшли до нас без змін, записав ще візантійський дипломат Приск Ритор, відомий ще як Приск Понтійський, котрий у 447 році з посольством візантійського імператора Феодосія, їдучи до антського царя Атилли, відвідав нинішні українські землі. Це слова, які досі є в нашій мові і яких немає в російській: «їжа», «страва», «гонт». Розсип сучасних українських слів прикрашає оригінали «Повісті врем’яних літ», «Слова о полку Ігоревім», новгородські літописи, писані тодішньою літературною староболгарською (церковнослов’янською) мовою.

Дві грамоти польського короля Казимира за 1349 рік на підтвердження права власності написані «руською», майже сучасною українською, мовою. У 1378 році вже король Владислав чомусь такою ж українською мовою пише розписку молдавському господарю Петру, позичивши в того 4000 карбованців фрязького срібла, і такою ж мовою — грамоту литовському князеві Скиргайлові, даруючи тому Тоцьке князівство. Українською мовою пишуть грамоти смоленський князь Юрій Святославович у 1386 році, рязанський князь Олег Іванович. Хан Золотої Орди Тохтамиш для написання у 1393 році ярлика до польського короля про підтвердження між ними миру послуговується не польською, а українською мовою. Хто не вірить сказаному, той може взяти в бібліотеці із видрукуваної ще за радянських часів серії «Пам’ятки української мови» книжку «Грамоти XІV ст.» (Київ, 1974).

Під Корсунем у 1648 році козаки Богдана Хмельницького вже співали «Гей, у лузі червона калина, гей, похилилася, чогось наша славна Україна, гей, засмутилася...» (В. Антонович. Исторические пъсни Малорусского народа. т. 2, Київ, 1875), а ще «Засвистали козаченьки». Ці пісні ми співаємо й сьогодні.

А ось російська мова до часів Петра І, а точніше — до 1713 року, навіть російською не називалася. Офіційно звалася вона мовою москвинів, або московітів. А «руською» в Європі й у самій Москві до XVІІІ століття звалася виключно мова українська.

І українська, а поряд з нею білоруська, яку в Москві тоді називали литовською, та польська мови стали базовими для реформування московської мови в російську. А перемога під Полтавою і знищення автономії України якраз і надали московському цареві такі можливості. І про це теж збереглося чимало історичних пам’яток, про які в Севастополі воліють мовчати або робити вигляд, що їх не існує.

Якою ж мовою розмовляли в Московському царстві до реформ Петра? Візьміть оригінал книжки Афанасія Нікітіна «Хождение за три моря», написаної наприкінці XV століття. Це буде для нас ще більш актуально, бо в наші дні заступник голови Севастопольської міськдержадміністрації професор-лінгвіст Володимир Казарін запропонував поставити в Балаклаві пам’ятник цьому московському письменнику-мандрівнику. Так ось оригінал цієї книжки написаний не церковнослов’янською, не сучасною російською мовою, а мовою ослов’яненого койне, в основі якої були фіно-уйгурська та частково «руська» (українсько-білоруська) лексика. У своїй праці Нікітін однаковою мірою, не роблячи різниці, використовує слов’яно-фінський койне з уйгурською (ординською) мовою, а закінчує свою працю вдячною молитвою богу: «Бисмилля Рахман Рахим. Иса Рух Уалло. Аллах акбар. Аллах керим». В перекладі: «В ім’я Аллаха Милостивого і Милосердного і Ісуса Духа Божого. Аллах великий і всемогутній...». Доречно було б саме ці авторські слова викарбувати на постаменті майбутнього пам’ятника Нікітіну!

Нагадаємо, що попередниками Суздальського і Московського князівств були Велика Мордовія Ерзя-Рязань і Велика Перм, розгромлені київським князем Святославом. Саме там лежать корені сучасної російської мови. Однак ця історія в російських підручниках не описується. Петро І таку минувшину вважав темною, а тому, щоб увійти до Європи, за основу історичного розвитку своєї держави взяв європейський Київ і Древню Русь. Та в Європу не пускала мова Москви, яку навіть слов’яни за слов’янську не вважали.

Як мова койне перетворилася на «великий и могучий русский язык», можна простежити за словниками та працями російського професора Ігоря Улуханова «Разговорная речь Древней Руси» («Русская речь», №5, 1972). Цитуємо: «Круг славянизмов, регулярно повторявшихся в живой речи народа Московии, расширялся очень медленно. Записи живой устной речи, произведенные иностранцами в Московии в XVІ — XVІІ веках, включают только некоторые славянизмы на фоне основной массы местной финской и тюркской лексики. В «Парижском словаре московитов» (1586) среди всего словаря народа московитов находим лишь слова «владыка» и «злат». В дневнике-словаре англичанина Ричарда Джемса (1618—1619) уже целых 16 слов («благо», «блажить», «бранить», «воскресенье», «воскреснуть», «враг», «время», «ладья», «немощь», «пещера», «помощь», «праздникъ», «прапоръ», «разробление», «сладкий», «храмъ»).

В книге «Грамматика языка московитов» В. Лудольфа (1696) — их уже 41 (некоторые с огромным финским «оканьем» в приставках — типа «розсуждать»). Остальная устная лексика московитов в этих разговорниках — финская и тюркская... И тот факт, что Московская церковь вещала на болгарском языке (на котором писались и государственные бумаги Московии), —ничего не значил, так как вся Европа тогда в церквях говорила на латыни и вела делопроизводство на латинском языке, и это никак не было связано с тем, что за народы тут проживают».

Не знав «государева языка» і національний герой нинішньої Росії мордвин Іван Сусанін із Костромського повіту. Про це свідчать чолобитні його рідних до царівни, писані після загибелі героя: їх довелося перекладати з фінської костромської на церковнослов’янську «государеву» мову.

Тепер ясно, для чого Богдан Хмельницький у своїх посольствах до Московського царя обов’язково тримав перекладача.

У 1778 році в Москві вийшла брошура російського лінгвіста Ф. Каріна «Письмо о преобразителях российского языка». Він так писав про рідну російську мову, яку сам називав «московским наречием»: «Ужасная разность между нашим языком и славянским часто пресекает у нас способы изъясняться на нем с тою вольностию, которая одна оживляет красноречие и которая приобретается не иным чем, как ежедневным разговором».

Севастопольським мовознавцям варто знати, що першим реформатором «языка» був ректор Київського колегіуму Мелетій Смотрицький — український і білоруський просвітник. Це він був автором виданої 1619 року в Євьє «Граматіки словенскія правильное синтагма», що стала першою російською граматикою задовго до Ломоносова. Смотрицький створив наукові основи того, що сьогодні зветься російською мовою.

Подальшу роботу на вимогу Петра І надати московській мові cлов’янський статус продовжили ректор Києво-Могилянської академії Феофан Прокопович, Михайло Ломоносов та Олександр Сумароков. Це завдяки їхнім спільним зусиллям Росія у XVІІІ столітті остаточно відмовилася від болгарської мови і перейшла на народну ослов’янену фіно-тюркську, яку назвали «настоящим русским языком». А мову, що була базою цих реформ — українську, — «так называемым русским»...

Проте у письменників і вчених тієї епохи ще довго не було підстав стверджувати, що мова москвичів є окремою слов’янською — російською — мовою. Саме тому перший в історії Росії тлумачний словник його автор Володимир Даль назвав «Толковый словарь великорусского наречия русского языка». А вже після його смерті назву промовисто переінакшили на «Толковый словарь живого русского языка»

Слід пригадати, що в допетрівські часи Московського царства і панування там народної мови койне «руська» (українська) мова в Москві висміювалася — вона не була народною, сприймалася як адміністративно привнесена ззовні «руськими» (українськими) книжниками — «чужестранной». Улуханов, посилаючись на Лудольфа, відзначив, що «чем более ученым кто-нибудь хочет казаться, тем больше примешивает он славянских выражений к своей речи или в своих писаниях, хотя некоторые и посмеиваются над теми, кто злоупотребляет славянским языком в обычной речи».

Якби ж то тільки посміювалися! Першодрукарю «литовцю» Івану Федорову-Федоровичу, який так високо нині цінується в Росії, довелося з Москви втікати, хоч книжки друкував він «государевою» церковнослов’янською мовою.

І був «русский язык» ненародним у Московії-Росії доти, доки російське село його не освоїло. А процес засвоєння був особливою турботою всіх царів та імператорів.

Освоїти освоїли, але й нині легко відрізнити жителів Орла, Рязані, Костроми, Твері за їхніми місцевими говірками. Власне кажучи, літературною російською мовою, відшліфованою Пушкіним, у російській глибинці не користуються й досі. Однак вихідці з Московії-Росії висміюють українську мову. І в Росії, і в Україні. Севастополь тут не виняток. Видно, так уже в них склалося історично. Що ж за цим стоїть?

Очевидно, ностальгія за колишнім статусом імперії не дозволяє російським політикам-лінгвістам та їхнім добровільним помічникам в особі севастопольських депутатів визнати: насправді російська є «наречием» української і білоруської мов. Тож «Бисмилля Рахман Рахим», шановні севастопольські депутати!

 

Севастополь.