В Опішні на Полтавщині завершився традиційний, шостий поспіль, щорічний Національний тиждень гончарного здвиження. А по суті, майже місячний марафон яскравих мистецьких акцій та імпрез. Адже було ще й гончарне передздвижжя, коли на території Національного музею-заповідника українського гончарства та в інших знакових місцях селища зустрічали гостей, відкривали виставки, майстер-класи для початківців, розпалювали горна для «випікання» конкурсних робіт учасників ІнтерСимпозіуму художників-керамістів і фестивалю ковалів... Зрештою, виплекані ними та привезені з усіх усюд народними майстрами дивотвори презентували на підсумковому дійстві згаданого Тижня — Національному фестивалі гончарства.
До речі, «Голос України» — інформаційний спонсор цього гончарного дійства.
 
На знімку: майстер-клас від Івана Гончара.
Вижили, бо не мовчали
Хоча головними його героями стали численні поціновувачі тієї краси, котрі прибули сюди з багатьох куточків України всупереч застереженням скептиків. Дехто з останніх навіть радив організаторам утриматися від проведення фестивалю в цей неспокійний час. Мовляв, співати, танцювати і говорити про мистецтво будемо вже після того, як закінчаться бойові дії на сході нашої держави... Та чи справді стане вона міцнішою після такої «мовчанки» українців? «Ще немало є тих, хто хоче, щоб ми не лише замовкли, а й узагалі відмовилися від своєї національної ідентичності, — зазначив на відкритті фестивалю його «батько», доктор історичних наук Олесь Пошивайло. 
— Та українці як нація вижили завдяки тому, що навіть у найтяжчі часи не лише боронили рідну землю, а й співали, танцювали, заохочували один одного до життя. Народне мистецтво і такі гончарні майдани єднають нас в одну велику родину, яку не здолають ніякі вороги».
Так, у «спокійніші» роки тут було більше іноземців. Але й цього літа без них не обійшлося. Приїхали учасники творчих змагань з Італії, Сербії та Росії. Коваль з Мілана Даміано Стефано де Ла Ройя пригадав, як друзі відраджували вирушати в Україну, де триває «війна». Однак подібні «страшилки» його не налякали. «На мою думку, європейці пережили вже стільки воєн і втрат, що далі боятися чогось просто немає сенсу, — наголосив гість із Італії. — В Опішні мене зустріли найтепліше, тут знайшов нових друзів. Вважаю, це також допоможе нам разом відстоювати мир і спокій на континенті». До речі, на конкурс італієць представив оригінальну ковальську скульптуру з «закодованою» в ній ідеєю осуду насильства.
Росіянин приїхав в Опішню по традиції
Москвича Володимира Косяка не менше вразила гостинність українців. Особливо в цей час, м’яко кажучи, напружених відносин нашої держави з Росією. У розмові з власкором «Голосу України» він зазначив, що жодного упередженого ставлення до себе в Опішні не відчув. Навпаки, тільки приязнь і прагнення поділитися таємницями древнього ремесла. Попри те, що в Москві сам трохи гончарює й водночас викладає ліплення та малювання у невеликій приватній студії, записався в «Е-літню академію» для новачків. «В Опішні, де побував уперше, відкрив для себе багато нового у техніці гончарювання, — зізнається гість із Москви. — Хоча приїхав сюди насамперед по традиції та живе спілкування з відомими майстрами. Вірю в те, що політики також зуміють порозумітися між собою, і взаємини між нашими народами налагодяться».
Для почесного гостя фестивалю — 75-річного Івана Гончара — свято в Опішні було «іменним». Не тільки тому, що він, потомственний гончар і директор музею гончарства в селі Коболчин Сокирянського району Чернівецької області, має таке знакове прізвище. Пану Івану випала нагода представити на велелюдді згадану «столицю» гончарства Буковини, в якій до війни та одразу після неї, за його словами, одночасно працювало 257 майстрів (!) глини.
 Розповіді про це унікальне село захоплювали багатьох. Як і його майстер-класи за гончарним кругом для дітей та дорослих. Давали їх, створюючи святково-ярмаркову атмосферу довкола, і колеги Івана Івановича з Опішні.
Щоправда, їхні розповіді про свої буденні справи були не такими мажорними. Попри те, що, скажімо, знаний місцевий майстер Олександр Шкурпела останнім часом створив немало високохудожніх робіт. У тому числі й тих, які перемагали на престижних конкурсах. Але настрій у гончаря поліпшуватиметься тоді, коли його творами милуватимуться не тільки у виставкових залах... Купувати ж їх через економічну скруту та загальне безгрошів’я люди, м’яко кажучи, не поспішають. «Рік, що минув, особисто для мене був просто жахливим, — зауважив майстер. — Якщо чесно, то, мабуть, найходовішим товаром були... урни для праху покійників. Щоб вижити, доводиться робити й такі речі та вжитковий посуд. А для душі придумую щось художнє. Одну таку річ сьогодні продав за 1200 гривень, хоча на столичних розкладках за неї просили б у кілька разів більше».
Шедеври «вуличного» мистецтва
Ще два роки тому здавалося, що вподобання колишнього шахтаря з Макіївки Олександра Корбана та його однодумців із Херсонщини Віталія Долгого і Романа Кулішова ніколи не перетнуться з гончарством і керамікою. Адже вони фактично на професійному рівні займалися екзотичним поки що для більшості людей старшого покоління мистецтвом графіті. Та після того, як організатори тижнів гончарного здвиження в Опішні почали влаштовувати тут «Керамографітіфести», не відкрити спочатку для себе, а потім і для широкого загалу згаданих фахівців вуличних розмальовок вони не могли. Тож минулого року саме ці молоді «східняки» на обшарпаному «заднику» поруч із головною сценою фестивалю створили справжній шедевр — величезне «настінне» панно з символікою гончарських традицій усіх регіонів України.
За цей час воно встигло стати однією з візитівок фестивалю, а його автори — закохатися в Опішню. Сьогодні їхніми творами прикрашені вже кілька будівель музею-заповідника та підпорядкованого йому Центру розвитку духовної культури. Причому один із них в осучасненому «опішнянському» стилі народжувався просто на очах сотень учасників гончарського фестивалю. Інша робота цієї творчої трійці перемогла на конкурсі майстрів графіті. Як зробити його ще змістовнішим? «У нас із цього приводу є свої ідеї, які обов’язково запропонуємо на розсуд організаторів, — говорить Олександр Корбан. — Та й узагалі хочемо разом із однодумцями суттєво підняти рівень цього «вуличного» мистецтва, яке не має нічого спільного з сумнівними забавами молодих вандалів».
Бодіпейнтінг чи стриптиз?
Як і раніше, найбільший ажіотаж серед глядачів викликав фестиваль-конкурс гончарського бодіпейнтінгу, тобто тематичного художнього розпису на тілі. Цього разу він виявився наймасовішим і за кількістю учасників. Хоча остання обставина, здається, зіграла з організаторами злий жарт. Адже «центровими» моделями стали представники однієї з харківський студій боді-арту. В їхньому професіоналізмі фахівцям, певно, сумніватися не доводиться. Однак окремі моделі-дівчата, здається, таки «забули», що виступають вони не в нічному клубі й не у стриптиз-барі. Тож їхнє дефілювання з «прикритими» лише тоненькими нитками сідницями серед дітей і бабусь (подекуди ще й із цигарками в зубах) виявилося, м’яко кажучи, недоречним.
Не кажучи вже про відверту «незістиковку» подібної надмірної розкутості з народними традиціями. Тим паче, що на трьох попередніх конкурсах таких «надмірностей» усе ж таки не було. Зрозуміле прагнення фундаторів гончарського «Здвигу» за допомогою наймодерніших мистецьких засобів «дійти» передовсім до молоді. Однак у «столиці» вітчизняного гончарства більш ніж достатньо інших зваб, аби не вдаватися до подібної «заманухи», даруйте, голими жіночими задками... Пам’ятаймо про це.
 
Полтавська область.
 
 
Мабуть, буду малювальницею.


Учениця Опішнянського колегіуму мистецтв Інна Мягченко на фестивалі виступала з танцювальним колективом.


Коваль із Полтави Владислав Вишневецький завершує роботу.

Фото Василя НЕЇЖМАКА.