Давид Кац, фотокор дунаєвецької районної газети, ось уже більше місяця ходить у героях і дає інтерв’ю не лише колегам, а навіть перехожим. Вони впізнають і допитуються: «Ви справді бачили оту тарілку?»
Доводиться чоловіку вкотре пояснювати, що тарілку він не бачив. Разом із кореспондентом Володимиром Оліфером виїхав за місто, щоб зробити знімок з будівництва об’їзної дороги. Сфотографувавши робітників, Давид через віконечко цифрової камери пошукав ще ефектних кадрів. Коли, відійшовши від гурту метрів десь на 30, натиснув спускову кнопку, щось ніби вдарило його у плече. Він озирнувся, та не побачив нікого, попереду також була лише майбутня траса, поки що у вигляді широкої свіжорозгорнутої грунтівки. Другий кадр не вдалося зняти, камера не слухалася, і Кац вимкнув її. А потім ввімкнув знову. Після ще кількох кадрів різко захотілося спати, потім їсти. Просто нестерпно! Щось такого він за собою і не помічав раніше.
Наступного ранку Давид Кац, як завжди, поїхав виготовляти знімки в Кам’янець-Подільський. Зловив себе на думці, що почувається ніби після доброго курорту: абсолютно перестали боліти ноги — а то постійно турбували.
Оператор в ательє вигукнув зі здивуванням:
— Ви літаючу тарілку знімали?
— Ні, дорогу!
— Так ось же — тарілка!
Справді, над дорогою, яку знімав Давид, висів якийсь золотистий еліпс із темно-коричневою смугою по «дну». Збільшили ще трохи: в напіврозмитому зображенні справді вгадується якийсь літальний апарат. Ось купол, он щось схоже на ілюмінатори...
Фотокор зізнався, що завжди дуже скептично ставився до такого. Але ж знімав не на плівку, яка могла мати якийсь брак, а цифровиком! Згадав учорашні дивні відчуття. І в голові сяйнула здогадка: ноги не болять саме з учорашнього дня! Оце ж вона, ця тарілочка, допомогла, напевне. А оскільки ноги і на сьогодні не турбують, то Давид Кац вже й зовсім повірив у зустріч із прибульцями.
