Його провидництво сповнене вболівання за Україну
Такими були в усі часи українські характерники, ворожбити, мольфари. Але щоб викладач університету і раптом відьмак, це вже занадто! Дмитро Люба може відвернути грозу, прикликати сонце. Притягнути дощ можна, але важче. А то не було б проблеми для його односельців посушливої весни...
У рідному селі Збрижі, де вже майже вся вулиця вимерла, живуть Дмитрові батьки. Старенькі, роботящі, як бджоли. Сюди він і дружина Марія навідуються, коли випадає найменша нагода. Бо лише тут можна відпочити, зізнається Дмитрова половина. Це вона так тільки каже, бо весь час обоє снують на пасіці. За старою хатою в садку стоїть гул медового цеху. Дмитро Люба гордиться тим, що його «божі тваринки» носять нектар не з плантацій, спеціально засіяних медоносами, а беруть найкраще від природи — з лопухів, кропиви, осоту, будяків. Так, як було в сиву давнину. А може, й гірчинка у цього меду особлива — від того, що село вмирає на очах. А що, коли піднесе хтось окраєць хліба з оцим пахучим золотом до рота, згадає батьківську оселю та й захоче повернутися.
Упоравшись на пасіці, Дмитро іде на Кемпу. Він ще не докопався, що значить це санскритське слово. Але саме тут добре творити молитву за будущину рідного краю. Збриж колись був славним українським містечком, що мало магдебурзьке право. Ще досі збереглися міські ворота, та тільки рука новітнього «майстра» прикрасила їх нікчемними написами. А он там стоянка часів неоліту, трипільське городище...
Дмитро пригадує подільські легенди про рахман, які нібито жили на іншому кінці землі. Рахманом називає себе, бо зі своєю філософією для багатьох він теж ніби людина з далекого світу.
