Вони залишили домівки і опинилися на війні
Сьогодні у складі 6-ї окремої механізованої бригади Збройних сил України, яка виконує завдання з підтримання миру та стабільності у Республіці Ірак, разом з хлопцями нелегку службу несуть і дівчата. Усі вони — медичні працівники і служать у медичній роті українського миротворчого з’єднання. Напередодні жіночого свята 8 Березня вони розповіли, чому залишили рідні домівки і як опинилися на війні.
Старший сержант Олена Герлян, операційна медсестра операційно-перев’язувального відділення (30 років). До відрядження в Ірак працювала у Київському Головному військовому клінічному госпіталі (ГВКГ) МО України.
— До Іраку поїхала з великим бажанням. Хотілося випробувати себе та дізнатися, чи витримаю такі умови. Батьки спочатку не погодилися з моїм рішенням їхати у гарячу точку, але знаючи, що зі мною краще не сперечатися, дали дозвіл. Удома, окрім батька та мами, залишилася дочка. Їй шість років. Уже сьогодні з телефонних розмов відчувається, що донечка скучає і з нетерпінням чекає на моє повернення додому.
Молодший сержант Ольга Германчук, медична сестра анестезії, реанімації відділення інтенсивної терапії (23 роки). До відрядження в Ірак працювала у ГВКГ МО України.
— Kоли розповідають про службу у бойових умовах — це одне, а побачити та відчути усі труднощі на собі — це зовсім інше. Я дуже вперта за вдачею. Більшість подруг відмовляли від поїздки на Близький Схід. Але я своїх рішень не змінюю. Знаю, що це буде дуже важке і відповідальне випробування. І я до нього готова.
Старший сержант Олена Кузнічук, старша операційна медсестра (32 роки). До відрядження в Ірак працювала в Чернівецькому військовому госпіталі.
— Коли дізналася про можливість поїхати до Іраку, не вагалася у своєму рішенні ані миті — одразу написала рапорт за командою. Чудово розумію, що для моєї роботи це дуже корисний досвід. Моя бабуся під час Великої Вітчизняної війни працювала лікарем у госпіталі. Мабуть, це гени. Мені також хочеться допомагати нашим хлопцям, і заради цього я витримаю усі іракські труднощі.