І торгувати, і лікувати, і допомагати. А робить це для того, аби економічна скрута не розірвала мережу поштового зв’язку.
Треба народитись у далекій глибинці, відрізаній від залізниці та автомагістралей, куди не доходить телесигнал і де вже кілька років мовчить радіо, аби зрозуміти, що означає для цього села і його мешканців листоноша. Не витримали промислові велетні, ледь жевріють сільські господарства, а поштарі зі своєю незмінною сумкою на плечах топчуть стежки до людських хат, несуть хоч якусь звісточку, котра дуже часто є чи не єдиним зв’язком із зовнішнім світом.
Але треба ж ще й народитися поштарем, аби робити всю цю роботу. Люди старшого покоління пам’ятають, якою престижною була посада листоноші. Поштарка — це не просто сільська еліта, це — і місцеве радіо, і ощадкаса, і носій усіх новин...
На жаль, минулося. Ні посаді листоноші, ні її заробіткам уже давно ніхто не заздрить. А вона все одно тягне на плечах свою сумку, наповнену вже не так газетами і журналами, як сотнями проблем. Як їх розв’язати, відомо хіба що Всевишньому та самим зв’язківцям.
Напевно, ніхто так швидко і тонко не зреагував на проблеми загального зубожіння села, як пошта. Бо й листа бідняк не напише, і посилку не відправить, а газети для нього — просто розкіш. Обсяги відправлень у поштовиків так впали, що хоч кожне друге сільське відділення закривай. Не порівнюватимемо з показниками багаторічної давнини, але навіть за вісім місяців цього року кількість письмової кореспонденції по Хмельницькій області зменшилась ледь не на півмільйона. А про падіння газетних тиражів годі й казати.
Доставка ж пенсій — узагалі пекуча тема. Останніми роками скільки закидів було зроблено пошті і за те, що стала монополістом у пенсійних виплатах, і за те, що наживається на старечих копійках. Видно, дуже вигідною видалася комусь ця справа, захотілось і собі погріти на ній руки. Чомусь впали в око тільки загальні мільйонні обороти. А коли зайшла мова про те, скільки треба кілометрів подолати до глухого села, коли, як, а головне, кому завезти туди пенсію, то стало зрозумілим, що не про бариші, а про збитки доведеться говорити. Бо одна річ — відкрити рахунок міському пенсіонерові в банку й геть інша — передати гроші сільському мешканцю. Скажімо, за рік «Хмельницькпошта» безкоштовно доставляє 186 мільйонів пенсійних коштів для 400 тисяч жителів. При цьому втрата доходів на цій операції становить 2,7 мільйона гривень. Тих самих, що так потрібні зв’язківцям, аби утримувати нерентабельні пункти і відділення зв’язку.
Деякі гарячі голови кинули таке: нічого утримувати величезну армію листонош, коли вони сидять без роботи. Але в хмельницькій дирекції «Укрпошти» розсудили по-іншому. Повішати замок на відділення зв’язку — простіше простого. Але як відібрати в людей ту чи не єдину ниточку, що єднає їх і з райцентром, і з областю, зі всім світом, врешті-решт?! А як, приміром, сказати листоноші, котра весь вік чесно трудилася на цій посаді, що ні вона, ні її робота більше нікому не потрібні?
Якщо йти таким шляхом, позбавляючися збиткових відділень, то з карти Хмельниччини вже треба було б викреслити кілька районів, не те що окремих відділень. Бо, скажімо, нинішнього року вісім місяців зв’язківці Білогірського, Волочиського та Ізяславського районів працювали зі збитками. Добре, що підсобляють колеги з інших районів. Коли бракувало грошей на заробітну плату в одних, своїми заробітками поділились інші. Нехай і не одержали багатотисячних прибутків, але все-таки викрутилися, вискочили з боргової ями, вижили. Причому всі разом, не закривши практично жодного поштового відділення.
Взагалі протягом останніх двох років хмельницька поштова дирекція не пішла на жодне скорочення. Про те, як вціліли, — окрема розмова. Хоча, зрозуміло, зовсім без втрат за такої ситуації обійтися просто неможливо. 167 відділень, де робоче навантаження впало до критичної межі, перевели в поштові пункти. Це означає, що кількість робочих днів у них скоротилася. Відповідно і зарплата у працівників зменшилася. Але все одно люди отримували свої гроші, незважаючи навіть на те, що пунктам і відділенням їх не вдавалося заробити самостійно. Якщо ж повернутись до тих самих збиткових районів, то щомісяця на утримання понад чотириста працівників потрібно було знайти майже 80 тисяч гривень зарплати. І їх знаходили.
У «Хмельницькпошті» зрозуміли: аби вижити, листоноші потрібно терміново опановувати інші спеціальності. Це тепер здається цілком логічним і звичним, що поштарка, яка принесе до хати пенсію, одразу запропонує провести всі комунальні платежі і розрахунки. А скільки поштарям довелося добиватись цього права, доводити, що йдуть на цей крок не заради якихось надприбутків. Бо навіть міському жителю це зручно. Що вже казати про сільських стариків, котрі мусили їздити аж у райцентр через те, що в селі закрилися ощадкаси?
А коли в селах почали закриватися магазини, коли навіть пачку солі, сірників, прального порошку ніде було купити, хіба не поштовики стали до всього ще й такими собі пересувними магазинчиками? Зауважте, не горілкою торгували і торгують, не заморським крамом, а найнеобхіднішим. Зрозуміло, поштовики — не базарники, і багатьом з них торгівля дається непросто. Вмій вони торгувати та покупців закликати до своїх яток — вже давно стояли б на базарах. Поштова торгівля геть інша, специфічна, бо розрахована на тих, хто опинився у скруті, і тому вони наче виручають одне одного: листоноші — своїх клієнтів, селяни — своїх листонош.
Не можу не розповісти окремо про шепетівських зв’язківців. Через зменшення поштових послуг торік вони опинилися просто в критичному стані. Якщо окремі відділення все ще зводили кінці з кінцями, то деяким просто ні з чого було платити зарплату. Загалом по району поштова служба стала нерентабельною. Аби не нарощувати боргів у заробітній платі, могли б просто піти на скорочення. І зробили б це на цілком законних підставах. Але, окрім офіційних законів, є ще й закони людяності. Тільки закрий на кілька місяців відділення в селі — воно вже не відкриється ніколи. Щоб не робити цього, кинулись і торгувати, і різні послуги надавати. Пропонують усе, що можуть. Щойно з’явився спеціальний каталог з доставки ліків поштою — одразу вхопились і за це. В селі ж частенько буває, що навіть аспірину купити ніде. А коли замовити його поштарці, вона за день-другий обов’язково принесе.
— Виживаючи самі, поштарі намагаються допомогти всім, чим тільки можуть. Але не треба уявляти цю роботу лише як благодійницьку діяльність, — зауважив начальник Шепетівського відділення зв’язку Володимир Кіндюк. — Ми не громадське добродійне об’єднання, а державне виробниче підприємство і мусимо жити за законами нинішньої економіки. Важко вести мову про те, хочеш ти чи ні займатися тією чи іншою додатковою роботою. Поки що іншої альтернативи нема, тож мусимо запускати в дію всі економічні важелі, котрі не дадуть пошті збанкрутіти.
При цьому треба бути неабияким стратегом і тактиком, щоб не перейти через ту межу, коли поштові послуги стануть не доступними клієнтам. Не від доброго життя піднімаються тарифи. Не дає мільйонних прибутків підвищення цін на окремі послуги. Просто треба вижити, вистояти у скрутний час, зберегти всю мережу, її традиційний потенціал.
Звичайно, усім би дуже хотілося, щоб у кожної листоноші була не тільки добра робота, а ще й відповідний заробіток. Та поки що в середньому по дирекції реально він становить 223 гривні на місяць. І це при тому, що з початку року вдалося збільшити його на 11 відсотків. А, скажімо, у тому ж Шепетівському районі — на 22. Якщо ж врахувати, що багатьом листоношам доводиться працювати неповний робочий тиждень, за зменшеними ставками, то на руки припадає до півтори сотні.
Важко прожити на ці гроші. Ще важче виконувати чесно і сумлінно всі ті обов’язки, що нині лягають на плечі зв’язківців. Бо поштар сьогодні — і швець, і жнець, і на дуду грець. Та, напевно, треба бути справді відданим і своїй справі, і своєму обов’язку, аби пройти через всі ці випробування. Щодня понад три тисячі хмельницьких поштарів стають до роботи. Отримуючи лист, свіжий номер газети чи поштовий переказ, ми часто навіть не помічаємо, що за ними стоїть праця десятків людей. Це ж так звично, щоб пошта приходила в кожен дім. Але сьогодні пошта опинилася в такій ситуації, коли не помічати її проблем просто неможливо. Якби ще й трохи уваги, підтримки і розуміння глибини цих проблем, ожила б не тільки вона. Всі ми разом не почувалися б забутими і закинутими в глибинку, відірваними від широкого світу.
