Дві із семи десятків книг Рауля Чілачави — «Серпень. 55 українських поетів» та «Дві столиці» — висунуто на здобуття Шевченківскої премії.
Ім’я Чілачави давно спопуляризоване як приклад дружби народів і культур: наш поет-грузин, що українську мову знає ліпше за декого з нас!
Оці книжки — підтвердження й підсумок служіння двом культурам. «Серпень...» — двомовна антологія поетів від Шевченка до Римарука в перекладах Чілачави (для нього «серпень» не лише місяць Незалежності, а й натяк на титул імператора — «август», отже, тут 55 августійших імен нашої поезії). А в «Двох столицях» — вірші самого Чілачави, його переклади з грузинських поетів, роздуми про мистецтво перекладу й не тільки.
Можливо, до того, як писати про цю книгу, її краще не читати, бо охоту писати заступає спокуса просто цитувати вірші. А за віршами Чілачави стоїть доля, ностальгійний драматизм якої нам добре зрозумілий. Розуміти це нас привчив Шевченко. А до Шевченка, за часів Сковороди, у нас жив ще один грузинський поет, князь Давид Гурамішвілі, автор перекладеної Бажаном поеми «Давитіані». Він чверть віку служив гусаром російської армії, похований у Миргороді.
В есеї Чілачави про Гурамішвілі є рядок: «безглуздість власної хоробрості на чужому полі бою...»
«Безглуздість» — жорстке слово. Але уявіть собі цього-таки Чілачаву, котрий з доброї волі залишив батьківщину, щоб служити культурі країни іншої. А сама «інша країна» своїй культурі служити не хоче. А він — служить, бо любить цю країну, а тим часом у його країні — розкол, війна й трагічна непевність.
Чілачава чоловік м’який, але надто гостро переживає саме це: коли зусилля Культури «безглузді», бо здаються комусь марними. Так воно й тепер, та й за кращих часів. Літ двадцять тому ми ледь не посварились: я не знав якогось грузинського поета, й Рауль Шалвович вибухнув: «Це повинна знати кожна освічена людина!» Було прикро, але зрозуміло: мовляв, чи я для того покинув Колхіду, щоб ви дозволяли собі бути глухими до великих поетів?!
Але ж він не грузинський, а й український поет. Каже: пишу не лише про Україну, а й українською мовою, для мене це одне й те саме. А для когось — ні! А тому:
«Двомовний — підозріло, мов дволикий,// І я вже бачу грізних опонентів:// «Не можуть двом богам служить поети,// прийом — сумнівний, може, навіть дикий!»
А далі: «Воно то так — я тут не зовсім свій.// Всі сумніви згортаю у сувій.// Воно то так, я грішний, маю гріх,// Але не розколюсь, як той горіх.// Що падає у прірву мій літак,// Не визнаю, хоча воно і так!»
Мало того, він ревнує, це — «... Ревність до Адама,// До першого, до самого пра-пра...// Гризе мене на берегах Дніпра// В передчутті майбутньої облуди,// В передчутті майбутніх тихих зрад// Терзаюсь я й ревную всіх підряд,// Хто був до мене й після мене буде!»
А сказано таки по-нашому! Та є вірші, які українською мовою міг написати лиш грузин. Як «Абхазька війна»:
«Йшли юнаки — стрункі і неповторні,// Вродливі, мов із галереї Прадо,// І марили весною і парадом,// П’янили їх надії ілюзорні.// Лягала ніч на лаври і на пальми,// Кров холодив піцундських сосон сум.// Робив із горя зиск незримий товстосум,// Палили пляж фугаси і напалми.// А хлопці йшли... Заради влади, слави// У небуття іх гнали владислави».
А ось — від імені цілого покоління, незалежно від національності, вірш «Чорний ящик»:
Ми — наших буднів чорний ящик,
Ми знаєм, як літак згорів.
Нас загубили і згубили,
Ми наче є і нас нема.
Пітьмою вкрився простір білий,
Не відгукнеться ніч німа.
І тільки сум і плач про роки,
Що з них будяччя лиш зійде.
Де зараз всі вожді, пророки,
Прапороносці наші де?!
От і «хоробрість на чужому полі бою». Її видно, коли ти на тім полі сам, без прапороносців. Чілачава пише й перекладає, служить у Держкомнацміграції України, викладає грузинську мову в університеті Шевченка. Чи не від самоти у своїх «Маргіналіях» він згадує одну пісню? Cуть приблизно така: О, Боже! Ми з тобою йшли берегом океану життя. Я знав, що ти тут, бо бачив твої сліди. І ось ти мене покинув, і на березі я бачу лиш свої сліди! Бог відповів: я тебе не кидав, а підхопив і несу. Сліди, котрі ти бачиш, — не твої, а мої сліди!
І ще цитата: «Мені шкода, не знаєш ти грузинську,// І слів моїх не розумієш суть.// Вони тобі розраду не несуть,// Позбавлені вершин далеких блиску.// І все-таки, здається, щастя близько!// Твої вуста з любов’ю ізречуть// Слова мої... їх святом назовуть,// І враз під сумнів підведемо риску.// Троянда наша на терпких вітрах,// Дарма її чатує доля-злюка!// Так, як колись ховав я двійку в ранці,// На дні душі ховаю нишком страх:// Невже колись прийде до нас розлука?»
Це з циклу сонетів «Первоцвіт любові», написаних на Вітряних горах у Києві, де оселився горець Чілачава.
