Мені 16, навчаюся у школі. І працюю. Не тому, що конче потрібні гроші, і не через гіпертрофічне прагнення до самостійності. Просто доля підкинула мені таку можливість, і я скористалася цим.
Ніколи не думала, що буду когось учити. Та, мабуть, доля вирішила випробувати мене на міцність.
Мені «пощастило» працювати репетитором із семикласницею, яка, звичайно, могла б упоратися з домашніми завданнями сама, якби не була така лінива. У шостому класі з Машою (так звуть мою ученицю) вже працювала дівчина, та, очевидно, не дуже сумлінно виконувала свої обов’язки.
Перші два дні ми поводилися, як футболісти на початку першого тайму: вичікували, вивчаючи одна одну. Та згодом стали розкутішими, відвертими. Система навчання у нас така, про яку я сама мрію. Не добровільно-примусова, як у школі, а побудована на повазі. Різниця у віці — чотири роки, отже, добре розумію, як завоювати довіру та зацікавити навчанням. Та раз на раз не випадає. Тому іноді ловлю себе на думці, що для вчителя робота з дітьми — це постійна боротьба. Часом Маша поводиться так, що ще трохи — і зірвусь. Ні, вона не вередує і не репетує. Дівчина підкреслює своєю поведінкою, що робить мені послугу, готуючи уроки.
Я для Маші щось на зразок щоденника, якому вона довіряє такі речі, про які не розповідає навіть мамі. Я, спираючися на власний досвід, даю їй різні поради, до яких вона прислухається.
У День учителя, поздоровивши своїх викладачів, я пішла на роботу. Маша не просто привітала мене з «професійним святом», а й вручила подарунок. Та найприємнішими були її слова про те, що я вочевидь більше заслуговую на нього, ніж деякі вчителі.
Шляхом спроб і помилок я намагаюся опанувати професію, яку завжди вважала «страшним сном». Звичайно, я буду продовжувати репетиторство, до того ж хочеться побачити плоди своєї праці.
Щоб переконатися, що не любиш червоний перець, треба його скуштувати. Саме так і я роблю. Не сумніваюся тепер: професія вчителя — не для мене. Але це героїчна професія. Педагогам потрібно доплачувати за шкідливість.
Анна БОЙКО,випускниця школи.
Київ.