Називають Максом.І цим усе сказано...

Народного артиста України Святослава Максимчука друзі не звуть по імені. Віддавна називають Максом. Бо все, чим займається в житті, він міряє максимальними мірками. Вони сформувалися і зміцніли в шістдесяті роки. В 1963-му він працював у Харківському академічному театрі імені Т. Шевченка. В думках і пам’яті раз у раз повертається до того «знакового» відтинку свого життя.

— Зустріч нового, 1963, року була моїм першим «хрещенням» як місцевкомівського лідера. Я запропонував зібрати в нашому репетиційному залі акторів усіх харківських театрів на бал. Узяв на себе всі організаційні проблеми — від збирання внесків до пошуків посуду. Загалом назбиралося майже 200 бажаючих уперше провести таку колективну новорічну забаву в театрі. Про всяк випадок я передбачив «зайві» місця. Та який був мій жах, коли я побачив, що мало не два десятки гостей стоять. Очевидно, містом пішов розголос, і дехто з акторів прихопив із собою приятелів. І ось б’ють кремлівські куранти, а я підходжу до стіни і на кожен «бам» гепаю чолом об стіну. Отже, «прокол» перевели на жарт. І до ранку веселилися так, що геть усі залюбки перетворилися на натхненних комедіантів. Пригадую, головний режисер пив вино з нічного горщика і... жодних комплексів. Потому наш бал був на вустах усіх харків’ян, і ми мали намір знову і знову робити такі забави. Та не судилося...

Коли мене лише обирали головою місцевкому театру, в тому самому залі лунали вигуки: «Геть культ особи Сердюка!». Вітали, мов Хрущова після його відомого виступу на ХХ з’їзді КПРС. Я сказав тоді все, що думав про репертуарну, а особливо — про кадрову політику в театрі. На той час головні ролі виконували кілька осіб, а тому актори почали звертатися до мене, мов до спасителя. Не скажу, що ця роль була мені приємна. Адже доводилося «змагатися» із художнім керівником театру, народним артистом Радянського Союзу, лауреатом Сталінської премії, членом ЦК, знаменитим Лесем Сердюком. За максималізм мене позбавили ролей — що може бути більшим покаранням?! Почали викликати до обкому партії, пояснювали, що батогом обуха не пересікти. Розбирали мене як голову місцевкому і на партбюро театру, хоча я ніколи не був членом партії, «поставили на вид». Пригадую, народний артист України Григорій Козаченко, член партбюро, казав: «Максимчук ріже правду-матінку у вічі, але кому вона потрібна?». Як це кому? Нам самим. Як хочеш, щоб тебе поважали, — сам себе поважай. Непросто було знайти однодумців, які розділяли б цю філософію.

Молоді актори спілкувалися між собою російською мовою. Один із колег мені закинув: «Макс, когда ты научишься по-человечески разговаривать?» Для них українська мова була «бар’єром», що не давав змоги розгорнутися і заманити глядача. Вони сподівалися, що цей бар’єр ось-ось буде усунуто. Я працював і в театральному інституті — асистентом кафедри сценічної мови під керівництвом доцента Романа Черкашина. (До слова, мій учитель свого часу став на захист Леся Курбаса, якого «розпинали» в нашому ж театрі.) Я ввів у програму твори «шістдесятників» — тоді ще просто молодих поетів. Лесь Сердюк, який очолював кафедру майстерності актора, послухав їх на екзамені і був дуже задоволений. Та невдовзі, після поїздки в Київ, він скликав у театрі збори, присвячені боротьбі із абстракціонізмом в Україні. Член ЦК уже переставав бути самим собою і виконував указівки згори. Зробив вступне слово: «Я дивуюся, каже, як сивочолий Леонід Новиченко міг хвалити тих шмаркачів, безідейних формалістів». Потім виступили «молотильники ціпом» і теж «громили» Миколу Вінграновського, Івана Драча, Ліну Костенко...

І тут я знову вибухнув: «Що ви тут несете? Хто вам дав право говорити про те, чого не знаєте? Чи хтось із вас прочитав бодай один рядок поезій цих авторів?». У залі почалося ревище— від абстракціоністів перейшли до мене й почали молотити. «Викликайте чорного ворона, беріть!»— кричу їм у відповідь. Хтозна, чим закінчилися б такі розборки, якби все це відбувалося у Львові. А Харків тоді був лояльніший. Мене підтримали письменники на чолі з Робертом Третьяковим та Іваном Верганом.

Пригадуючи тодішній Харків, я, вже з віддалі часу, думаю про те, що галичани іноді надто емоційно захищають українську мову — на кшталт: «Не розмовляйте зі мною російською!». Проблема захисту української мови для мене — одна із найболючіших. Як актор я переконаний, що краса мови нерідко має більший вплив, аніж така категоричність. Скільки разів я чув від російськомовних приятелів у тодішньому і вже нинішньому Харкові, котрий приймає мене, мов рідного: «Макс, говори, говори по-украински. Какой красивый язык!».

Українська мова не раз ставала для мене «ключем». Усміхаюся, згадуючи такий епізод. Якось зібралися в моїй кімнаті у гуртожитку друзі-письменники. На останню чарку, як буває, горілки не вистачило. Гастрономи вже були зачинені, і товариство відрядило мене до найближчого ресторану. Стукаю в зачинені двері і чую за плечима: «Гражданин, вы что читать не умеете? Вход только до десяти часов». «А де ж іще я можу купити о такій порі пляшку горілки?» — ввічливо відповідаю-питаю українською мовою. Міліціонера ніби підмінили. Він енергійно постукав у двері, погукав портьє і звелів йому — вже українською мовою: «Винеси цьому хлопцеві пляшку горілки». На якусь мить ми стали «змовниками» завдяки рідній для нас обох мові. І хтозна, чи та пляшка дісталася б мені, якби заговорив російською. Цікаво, що коїлося тоді в душі під службовим мундиром? Думаю, що міліціонер принаймні замислився над тим, що материнська мова не є меншовартісною.

Трохи згодом мене запросили до театру імені М. Заньковецької. І той-таки Лесь Сердюк позичив грошей на дорогу. (В душі він залишався людиною, видатним українським актором, однак система багато в чому зламала його.) В україномовному і українському за духом Львові я відчув себе щасливим. І знову моя кімната в гуртожитку перетворилася на творчий клуб. Але минуло небагато часу і... розпочалися арешти. 1965 року забрали Осадчого, Косіва, братів Горинів. Уночі, коли я чув у коридорі кроки, гупало в скронях: це — по мене, по мене... На початку шістдесятих ми вдихнули на повні груди свіжого повітря від Хрущовської відлиги, але тривожний стукіт у скронях не полишав багатьох із нас аж до серпня 1991 року...

Львів.