Літ двадцять тому в розпал жнив до редакції надійшла скарга з Петропавлівського району від колгоспного механізатора на прізвище, здається, Біденко. Він усю зиму ремонтував комбайн, а як настала косовиця, в колгоспі поміняли голову правління, а той і зсадив Біденка з комбайна. Прокритикуйте, писав скаржник, нашого голову під заголовком «Що він собі дозволяє?»
І я поїхав у Дмитрівку — так звалося село. Край поля зустрів молодого голову колгоспу з цікавим прізвищем Ручка. Він, учорашній інструктор райкому партії, несподівано став головою. «Кинули на зміцнення, як в пекло!» — посміхався. Та тільки я назвав, за чиїм листом приїхав, у Ручки зіпсувався настрій:
— О п’ятій ранку я зібрав людей, а Біденко вже п’яний, як чіп! А я не можу довіряти комбайн алкоголіку. Ясно?
— Ви що, на медобстеження його возили? І маєте довідку, що він дійсно був у стані сп’яніння?
— У колгоспі жнива, і цим мені нема коли займатися. Що Біденко був п’яним, бачили всі, і цього досить. Можете поспитати людей...
Я й почав питати. Одного, другого, третього. Той огинається, другий мнеться, третій каже, що за когось відповідати не буде. Усі повторювали «А хто його знає?» або «А хто вам скаже?» Нічого не дізнавшись у полі, поїхав я на тракторний стан. Потрапив туди якраз на обід — дюжина душ зібралася біля кухні. А реакція та сама: не бачив, не чув, не знаю, не пам’ятаю.
Але ж Біденко таки постраждав, шкода чоловіка. Тоді я й питаю механізаторів:
— Хлопці, а комуністи серед вас є?
Троє чи четверо без ентузіазму відгукнулися. Попросив їх зі мною відійти за причілок. По-змовницьки пояснив: «Зрозумійте, справа серйозна, Біденко свою скаргу адресував в ЦК Компартії України, і ви як комуністи мусите мені допомогти з’ясувати, був він п’яним чи ні. Якщо ні, якщо Ручка по молодості погарячкував, то...»
Хлопці позітхали, покректали і не витримали:
— Ми так, товаришу кореспондент, скажемо: у нас у Дмитрівці своя міра, яку треба знати, а Ручка її не знає і знати не хоче. А у нас так: коли ти хоч і випивши, але на ногах стоїш, значить, ще не п’яний. А Біденко поганенько, але стояв. З горя впав аж після того, як Ручка сказав, що знімає з комбайна. А така новина будь-кого з ніг би збила!
Як класика стригли і посадили
Є у Дніпропетровську коротенька вулиця Горького. Веде вона з річпорту до перетину з проспектом Маркса. Де якраз напроти вічно вируючої Озерки і стоїть пам’ятник класику російської літератури. Бо у молодості Олексій Пєшков бував у Катеринославі, ступав вулицею, яка тепер носить його ім’я, навіть сидів, може бути, саме там, де й тепер сидить, але уже в бронзі.
... А Горький на повен зріст звівся у Дніпропетровську давно. Я пам’ятаю це з шкільних літ: колись батько вперше привіз мене у Дніпропетровськ на Озерку, і високого Горького просто не можна було не побачити. Але був то не оригінальний, а «тиражний» пам’ятник роботи відомого скульптора Івана Шадра. Себто існувала форма, з неї «відливали» Горького для всіх. Таких Горьких стояло тоді по Союзу не менш як тридцять. А потім у Дніпропетровську вирішили, що треба ставити свою і неповторну скульптуру Горького. Тим паче що наближався 200-літній ювілей міста.
Створювати новий пам’ятник взявся скульптор Юрій Павлов, який тоді жив і успішно працював у нас. Але Павлов не належав до скульпторів-портретистів. Ліпив суто декоративні речі. Феї на фронтонах багатьох дніпропетровських будинків, фігури металургів на них — ото його роботи. Тож пам’ятник Горькому у задумі Юрія Павловича був несподіваним: велика патлата голова, чуб густими пасмами розвівався на вітрі, символізуючи воднораз і Буревісника революції, і серце Данко...
Пам’ятник відкрили. Тодішнього першого секретаря обкому партії Олексія Ватченка у місті не було, він десь відпочивав. Та Ватченко повернувся, їхав з вокзалу додому проспектом Маркса й угледів патлату голову Горького.
— А це що?! Горький? Де ви бачите Горького? Чи ви тут блекоти об’їлися? Це ж якийсь стиляга, а не Горький!
І наказав: «Негайно постригти!»
Скульптуру оточили риштуванням. Юрій Павлов зубилом і молотком заходився «стригти» свого Горького. А коли упорався, всі йойкнули і не знали, що казати. Це не був уже метафоричний образ бунтаря, а якесь неоковирно стрижене опудало. Вночі його зняли і, мов у домовину, сховали у дерев’яний ящик, який довго валявся потім на задвірках парку імені Глоби. Минулого літа обстрижену голову Горького бачили, кажуть, на смітнику поблизу рогу вулиць Героїв Сталінграда і Будівельної.
Та я зараз про інше. Згодом Павлову великодушно дозволили ліпити новий варіант пам’ятника. І Павлов постарався, створив великого пролетарського письменника дійсно великим — на повен зріст, щоб він ніби крокував разом з нами своєю вулицею.
А в цей час інший талановитий скульптор, Костянтин Чеканьов, закінчував роботу над пам’ятником Григорію Петровському, що й нині стоїть у нас на привокзальному майдані. Приїхала з Києва художня рада Мінкультури, схвалила роботу Чеканьова. А тут Павлов: «Подивіться заодно й на мого Горького!»
Гості не відмовили. І все було б добре, і скульптура, створена Павловим, стояла б зараз у Дніпропетровську, якби один зі столичних гостей раптом не зауважив:
— Але ж, товариші, цей Горький явно вищий від Петровського. Трохи воно якось не хорошо...
Хлопці з обкому, присутні при цій розмові, ще не забули оказії з попереднім варіантом пам’ятника Горькому, про всяк випадок доповіли про те зауваження Ватченку. Олексій Федосійович знову миттєво зреагував:
— Так треба Горького посадити!
— Але ж це мені нового, вже третього Горького ліпити! — підхопився в розпачі Юрій Павлов.
Ватченко гнівно глянув на нього. Виручили кияни:
— А навіщо ліпити третього? У нас у Києві, в художньому інституті, є чудова дипломна робота вашого земляка Миколи Красотіна. Його Горький якраз сидячий. Подивіться, може, підійде...
— Підійде! Авжеж! — погодилися дніпропетровці.
І сидить тепер Горький на розі своєї вулиці та головного у Дніпропетровську проспекту. І сидітиме довічно. Як ув’язнений.
Дніпропетровськ.
