Судячи з рішучих заяв найвищих російських посадових осіб і політиків, маленька Грузія опинилася сьогодні перед загрозою застосування сили з боку свого великого сусіда — Росії. Старт цій кампанії було дано наприкінці минулого тижня російським президентом Володимиром Путіним. Про те, якою видається ситуація, що склалася, зі столиць майже вже супротивних країн, пишуть наші власні кореспонденти.
Погляд з Москви
Президент Володимир Путін, «керуючися найвищими національними інтересами країни», в ультимативній формі заявив, що армія завдасть бомбового авіаційного удару по районах у Грузії, де переховуються міжнародні терористи.
Росії знадобилася маленька переможна війна. Право сили змінило силу права в зовнішній політиці Кремля, котра, як відомо, є лише продовженням політики внутрішньої. Нинішній режим Путіна цілком визначається людьми в погонах, представниками спецслужб, які вважають, що складні соціальні, міждержавні та міжнародні проблеми можна розв’язувати воєнними засобами. Очевидно, стратегія «мочити» противників та опонентів російської держави не тільки «в туалеті», а й на території сусідніх держав стає правилом для російської зовнішньої політики.
В ультиматумі президент РФ наказує «Генеральному штабові доповісти про можливість і доцільність заподіяння ударів по розвіданих базах терористів, а міністерству оборони — викласти пропозиції з розробки спецоперацій, спрямованих на ліквідацію бандформувань у разі повторних спроб прориву терористів на нашу територію».
Російський політичний істеблішмент, не переймаючися нормами міжнародного права, беззастережно підтримав свого лідера. Виступаючи на закритому засіданні нижньої палати Федеральних зборів, міністр оборони Сергій Іванов указав на те, «що одна з головних загроз Росії тепер походить від такої держави, як Грузія», котру, як він іронічно зауважив, «я й державою не назвав би».
«Своєю заявою Володимир Путін підтримав статус великої держави», — вважає гендиректор Центру політичних технологій Ігор Бунін. «Це дуже серйозне попередження «старому лисові» (Шеварднадзе. — «ГУ»), цього разу обвести круг пальця Росію не вдасться», — пророкує аналітик Центру Карнегі Андрій Рябов.
По суті, Володимир Путін своїм ультиматумом перекреслив багато чого. Жодна з країн СНД не зможе почуватися в безпеці, якщо Кремлю захочеться оголосити її територію зоною національних інтересів Росії. Ультиматум Путіна також ставить хрест і на «великому» договорі «Про дружбу, співробітництво та партнерство між РФ і Україною», сьома стаття якого декларує, що «в разі виникнення ситуації, яка становить загрозу миру й зачіпає національні інтереси однієї із сторін, сторони обмінюються відповідною інформацією, здійснюють узгоджені або спільні дії для подолання такої ситуації».
Погляд із Тбілісі
Не залишилася осторонь сплеску російської войовничості й Держдума Росії: прийнята нею постанова фактично означає оголошення війни. А своєю заявою, згідно з якою Росія готова перенести бойові дії з Чечні до Грузії, Володимир Путін відрізав собі всі шляхи до відступу. Особливо після жорсткого демаршу США, які оголосили про неприймання ними проведення будь-яких воєнних операцій на території сусідньої держави. І які заявили мало не в сталінському стилі: «Ми Грузію на Ірак не міняємо». Сьогодні Путін стоїть перед «дилемою товариша Саахова»: «або я її веду до ЗАГСу, або вона мене — до прокурора». Інакше кажучи: або він розпочинає війну (а в кращому разі на саміті СНД у Кишиневі на початку жовтня домагається від Едуарда Шеварднадзе згоди на проведення спільної операції в Панкисі), або наступні президентські вибори в Росії він програє, як політик, не здатний виконувати свої гучноголосо озвучені обіцянки.
Утім, є й третій шлях. У Москві активно і вголос розмірковують про необхідність... ліквідувати президента Грузії. Не викликає сумнівів те, що відмова грузинського президента піти на мезальянс із Путіним автоматично може задіяти плани насильницької зміни влади в Тбілісі на керовану постать. Цілком можливо, приводом для цього слугуватиме поява чергової «гарячої точки» на грузинській території.
Президент Грузії звернувся до Володимира Путіна з третім — і найзначнішим — за останні два тижні листом. До речі, в пресі він був опублікований раніше, ніж надійшов до Кремля. Причина проста: саме Москва ініціювала публікацію в ЗМІ листування президентів двох країн без згоди Тбілісі.
Шеварднадзе у своєму посланні більш ніж категоричний. Ось кілька найважливіших із його листа витягів:
«... Активно формується громадська думка, що проблеми Панкисі створюють і підживлюють проблеми в Чечні та на півдні Росії загалом. Важко уявити яскравіший приклад порушення причинно-наслідкових зв’язків. Адже насправді проблеми в Панкиській ущелині з’явилися саме в результаті воєнної операції в Чечні через те, що відповідні російські силові відомства не змогли, а найпевніше, може, й не захотіли утримати воєнні дії в межах Росії, допустивши «розповзання» конфлікту на територію сусідньої суверенної та дружньо налаштованої держави».
«... Нині багато хто не хоче згадувати про те, що більшість людей у Чечні, які тримають сьогодні зброю в руках, здобули військовий досвід у 1992—1993 роках у війні проти Грузії. Тоді організовані групи бойовиків з Північного Кавказу регулярно засилали до Грузії за активного сприяння відомих усім російських кіл. На будь-який протест грузинського керівництва відповіддю був цинічний аргумент, що російська влада не несе відповідальності за проникнення добровольців з території Росії і що Грузія має сама забезпечити безпеку кордону зі свого боку. Але при всьому тому, маючи такий гіркий досвід, Грузія не може платити тією само монетою».
«... Хочу також звернути Вашу увагу на неправомірність посилання на статтю 51 Статуту ООН, що дозволяє державі, яка зазнала збройного нападу з боку іншої держави, зі зброєю відстоювати свою територіальну цілісність і суверенітет. Російська Федерація не зазнала збройного нападу з боку Грузії, а озброєні особи, які проникають з території Росії до Грузії і назад, — це здебільшого громадяни Російської Федерації, послідовно «вичавлені» на територію Грузії. Отже, згадування статті 51 Статуту ООН (з огляду на реальні причини, а також співвідношення можливостей) було б значно доцільніше з боку Грузії».
