За радянських часів ліміта в Москві заповнювала найбільш низькооплачувані та непрестижні робочі місця. Потреба в таких працівниках була величезна, доходило до того, що навіть в’єтнамські та афганські робітники мали (як інтернаціональну допомогу) свою, схвалену Політбюро ЦК квоту. Після 90-х офіційна московська влада робила вигляд, що таких проблем нема. Проте коли на початок 2002 року «гастарбайтерів» у російській столиці, за неофіційними, звісно, даними, налічувалося вже близько півтора мільйона, було прийнято цілий пакет законів, зокрема й «Про становище іноземних громадян у РФ».

Сьогодні в Москві офіційно працюють громадяни із 124 країн світу. З них 80% — з Туреччини, В’єтнаму, Китаю, Афганістану, колишньої Югославії. Частка есендешних роботяг становить лише 20%. Цивілізовані турки і югослави зводять незрівнянні палацові ансамблі та замки столиці, прикриваючися відповідним рішенням московського уряду і маючи захист з боку дипломатів своїх країн. «Дахом» для решти є місцеві корумповані чиновники та військові усіх без винятку силових відомств. Кільцеві дорожні магістралі, ремонти теплотрас, міський транспорт, будівництво об’єктів «соцпобуту», дач, приватних маєтків, базари, торгівля товарами ширвжитку, продуктами, дешевим турецьким одягом — це робота, зокрема, й наших співвітчизників-українців.

Для того, щоб офіційно надати «гастарбайтерові» роботу, московському роботодавцю потрібно викласти на папері відповідне прохання і направити його до найнижчої ланки міської влади — до управи чи префектури, які, у свою чергу, підготують прохання до галузевого комітету, а потім до Міжвідомчої комісії, очолюваної віце-мером Москви Валерієм Шанцевим. Але це аж ніяк не означає, що громадянин України автоматом отримує дозвіл працювати. В Москві на все є квоти, хоча потреба в робочій силі становить сьогодні понад мільйон осіб.

У процес наймання на роботу втрутиться нещодавно створене Управління у справах міграції при ГУВС Москви. Тамтешні чиновники зажадають від робітників і роботодавців купу довідок, зокрема й страхових медичних полісів, відрахувань до бюджету. За словами начальника цього управління Анатолія Батуркіна, «процес офіційного наймання робітників-мігрантів триває два-три місяці».

Крім міліції, митниці, прикордонників і податківців, українця, котрий хоче заробити грошей у сусідній дружній державі, на вокзалі чи в аеропорту чекає чиновник міграційного обліку та контролю, який, дізнавшись, що ви їдете не в гості до рідної сестри, а на роботу, зажадає від вас десятки документів, довідок, заповнених суворо за формою.

Звісно, через це вся іноземна робоча сила в Москві перебуває «в тіні». І подобається це, передусім, роботодавцям та тим чиновникам, які «суворо стежать» за виконанням нових законів. І якщо процедура реєстрації в російській столиці спрощена, то ситуація з робітниками-іноземцями стає дедалі складнішою, навіть непередбачуваною. Українця-роботягу може кожен образити: не заплатити за роботу зовсім, оштрафувати, затримати і помістити до «клітки» міліцейського відділення до «з’ясування особи». Ну й під завісу, вже на вокзалі, коли передчуваєш зустріч з рідною Батьківщиною, вокзальний рекет відбере останні зароблені «зелені».

До речі, про «зелені». Російська митниця не дозволить громадянинові України вивезти з Росії американські долари, євро, динари, песо — коротше кажучи, все, що не є російськими дерев’яними рублями. Такий закон прийняла Державна дума для «нерезидентів» країни. Рублі, будь ласка, вези — понад сто мінімальних зарплат, але іншу іноземну валюту ти мусиш залишити в Росії.

У РФ, за даними міліцейської влади, працює близько півмільйона українських громадян. Для того, щоб юридично захистити співвітчизників, необхідно підписати міжурядову угоду. Це в інтересах і України, і Росії.

Москва.