Виставки робіт художника Юрія Арсенюка, українця за походженням, відбулися в Іспанії, Франції, Німеччині, Кубі, США, Канаді. Однак в Україні — жодної.

На запитання «ГУ», чому це так, художник відповідає:

— А це в нашій батьківщині нікому не потрібно! Я виходив навіть на міністра культури, але скрізь одна відповідь: «Шукайте спонсорів або ж платіть самі!» Крім того, що я мушу відірвати від творчості час на організацію виставки, я ще й маю за неї заплатити?! Організацією виставок українських художників також ніхто не займається. А жоден із них самотужки з цим не впорається. Повірте, я організував не одну виставку. Якби не друзі, що вкладають гроші в їх організацію, нічого б не вийшло. Ніколи у світі справжнє мистецтво комерційним не було!.. Та й не може бути!

Складова життя

Батьки Юрія Арсенюка захоплювалися народним мистецтвом.  В роду не було художників. «Я нещодавно переглядав мамини вишивки і знову був вражений їх художним рівнем та різноманітністю техніки, — розповідає Юрій Арсенюк. — Коли я нарешті доведу до пуття свою майстерню, то розвішу там мамини роботи...»

Наш герой не був «маминим синком». Він займався легкою атлетикою, грав у волейбол та баскетбол за шкільні команди. Але з нетерпінням чекав вечора, щоб піти в ізостудію Палацу піонерів. То було найвищим задоволенням, натхненням юнацької душі.

Після 8-го класу поїхав навчатися до Вижницького училища прикладного мистецтва в Карпатах. Відділення малярства в училищі не було, і довелося займатися художньою обробкою металу й дизайном. Викладачі, випускники ленінградських художніх вузів, допомогли юнакові скласти індивідуальну програму занять. Вони ж таки прищепили йому пієтет до Ленінграда-Петербурга, де колись і Шевченко навчався малярства. Відтоді він знав, що його майбутнє — живопис і що продовжуватиме освіту саме в Ленінграді. Чому не в Києві, наприклад? Знайомі хлопці, які робили такі спроби, сказали, що в Києві начебто приймають лише «своїх»...

Водночас з дипломами училища воєнком вручив хлопцям повістки в армію. І знову пощастило: служив у Львові. В місцевому музеї молодий солдат став своєю людиною. 

Малюючий пожежник

За тиждень після армії Юрій опинився в Ленінграді. Розумів: до іспитів у Академію мистецтв його не допустять — учнівські роботи були виконані аквареллю, а не олією, та й досвіду катма. Вирішив ходити на вечірні класи малювання при академії. Влаштувався на роботу пожежником, щоб мати де і з чого жити. А класи в ті часи були безкоштовні.

«Там створилося цікаве співтовариство початківців, студентів академії і навіть дипломованих художників, — каже Юрій Арсенюк. — Були ідеальні умови для навчання: стояли гіпси і живі моделі! Казка!». Чотири спроби вступити до академії завершилися поразкою: не проходив за конкурсом. На п’ятий рік складав іспити двічі — в Ленінграді і в Москві. Другі іспити розглядав як тренування і розслабився цілком. Можливо, це й дало наслідки: самі лише «п’ятірки» зі спецальності.

В учнях у Глазунова

Через два роки навчання перейшов у майстерню народного художника СРСР Іллі Глазунова. Це було не просто: метр набирав студентів з першого курсу. Юрію імпонувала його академічна, грунтовна манера письма, до того ж це була єдина майстерня, котра їздила в «Ермітаж» копіювати роботи старих майстрів. Тож доклав чимало зусиль, щоб стати першим у групі з успішності.

На третьому курсі Ю. Арсенюк уже почав готуватися до дипломної роботи. Тему обрав з історії Київської Русі — «Ранок на Куликовому полі». За тих часів утілити на полотні образ монаха Пересвіта з хрестом і в чернечій рясі було аж ніяк не просто. Не просто було і правильно зобразити зброю і строї суперників на Куликовім полі: довелося вивчити джерела — від французьких до китайських.

— Чого у вашому ставленні до роботи більше: батьківського виховання, рис характеру, художницького подвигу?

— А це все єдино! Я підводився до схід сонця, щоб «зловити» світло, коли ще нема тіней. Трави на моє прохання спеціально не косили, аби вони мали натуральний вигляд і були вищі за людину...

Картина вразила викладачів і забезпечила авторові перший серед випускників диплом.

Ілля Глазунов запропонував Юрію асистентуру-стажування і викладання на своєму курсі. Очманілий дипломант з тим погодився. Погодилося й Міністерство культури УРСР, скасувавши направлення до Львова.

Коли розпався СРСР

Асистентура завершилася. Але тоді «завершився» й Радянський Союз. І десятиріччя по тому нікому не було діла ані до мистецтва, ані до культури взагалі. Й досі у Львові нема відділення станкового живопису.

— Чи ви є людиною, що зробила себе сама?

— Так, певною мірою. Але сприяли цьому і сім’я, і секція Палацу піонерів, і Вижницьке училище, де слухачам платили стипендію, і безкоштовні курси Ленінградської академії мистецтв, і Інститут ім. Сурикова.

Так само, як і Гоголь

Наша зустріч відбулася на відкритті виставки Юрія Арсенюка в культурно-освітньому центрі «Нелія» в Ризі. Це вже його четверта виставка тут. Було чимало гостей. Переважно росіян. І це зрозуміло, бо художник є головою секції живопису Творчої спілки художників Росії. Крім того, вернісаж збігся в часі з Днем незалежності Росії. Цілком природно, що промовці запально підкреслювали значення його творчості для російської культури. Навіть назвали місто на Уралі, де начебто побачив світ майбутній художник...

Це здивувало. Поправка про те, що художник народився в Коломиї, а середню художню освіту здобув у Вижниці присутні сприйняли з розумінням та гумором — у тому сенсі, що життя і творчість класика російської літератури Миколи Гоголя також неможливо відокремити від України.

— Як ви все-таки вважаєте, якій культурі — українській чи російській належить творчість Арсенюка? — запитую майстра.

— Загальнолюдській!

Рига.