Офіційна Москва знову почала марити: в Україні живуть мільйони наших громадян/братів. Але заклики до агресії, війни й завоювання територій суверенних держав уже стали щоденною рубрикою кремлівських ЗМІ. Знову цинічні подвійні стандарти: чекіст «засирівся», щоб забули, як він «одонбасився». Але фальсифікувати, приховати, стерти таку криваву історію неможливо. Як і приховати «помилки навігації» під час перетину російськими літаками чужого повітряного простору... А пам’ятаєте, кілька років тому в загальній акваторії Азовського моря український баркас наздогнали російські прикордонники й упритул із посмішками розстріляли, а моряка, що не потонув, намагалися судити. Як злочинця. За інструкцією. А коли п’яний російський тракторист «прорвався» на нашу територію, ми тільки посміялися, нагодували й відправили його додому. Як брата. Без протоколів. Добре, що не всі в Росії живуть за кремлівськими інструкціями. Днями побачила плакат: «Росіяни готові захищати Росію від путіна». І це обнадіює.

 

Наталя БУТОВА (Єлізово, пенсіонерка):


— Не знаю, що і яка ситуація у Краснодарському краї з російською ватою й зомбуванням, але камчадали, котрі повертається з відпустки, явно налаштовані проти путіна. Нещодавно в магазині ще раз переконалася.

Тітонька вибирала груші й лаялася за ціни: «Щоб цей путін швидше мідним тазом накрився». «Ух, як ви його...», — посміхаюся я. Вона почала розповідати, що прилетіла із Краснодара й там усі проти нього... Хто всі, я не стала перепитувати, але далі під вату кажу: «А як же ми без нього проживемо, адже війна буде одразу і Крим доведеться віддати?»... Ой, краще б я цього не казала, тому що лайливих слів про «кримнаш» наслухалася по саме не хочу, і ще більше матюків було на мою адресу, тому що я «дурка безмозка» «уп’ялася в телевізор» і «нічого не знаю»... Ех, Народе, як же було приємно слухати ці матюки! Я засміялася і сказала, що цілком її підтримую, але тітонька не вгамовувалась і заявила, що, мовляв, залякали всіх війною, а їй плювати на війну: війна — то війна, але цю гниду треба мочити, всю країну зґвалтував, сусідів убиває та ще й у Сирію заліз...

Отут я їй підлила маслечка у вогонь і кажу: «А депутатам ДД зібралися платню вдвічі збільшити...». Тут тітка як видасть на весь магазин: «Та шоб у цих депусратів х... на чолі швидше виріс». Ну а я ледве від радості не застрибала просто в магазині. Краснодар, респект!!!


Світлана СОВАЛІНА (Підмосков’я, бухгалтер):


— Коли я приїхала 2004 року до Києва на виставку собак, Україна була для мене «терра інкогніта»! Залишивши собаку, я поїхала містом. Не було ні карти, ні уявлення, куди я хочу потрапити. Як у калейдоскопі змінювалися: Хрещатик, Андріївський спуск, Поділ, Михайлівський собор, Київська Софія... Я ходила, і кожен крок був як поцілунок — я закохувалася в це місто. Назавжди, сильно, майже безнадійно...


Додому я везла в серці величезну любов. І пам’ять про те, як пахне київське повітря: таволгою, трояндами і свободою...


Потім я кілька разів приїжджала до Києва з чоловіком. Завжди головним відчуттям був ПОДИХ НА ПОВНІ ГРУДИ. Начебто завжди мої груди стиснуті ременями, тільки в Києві вони зникають і можна глибоко вдихнути.

Чарівне відчуття!


Наприкінці квітня 2013 року ми всією родиною поїхали в Україну.


У Києві нас найбільше вразив Музей Другої світової війни — своєю щирістю і неполітизованістю. Потім — в Одесу на 9 травня. Здавалося, все місто йшло до Пам’ятника морякам — це був нескінченний рух людей: до вечора пам’ятник потопав у квітах. Такої щирості я ніколи не бачила. Це було єднання людей.


Тоді, навесні 2013 року, я відчула в повітрі України якесь очікування, якесь напруження...


Через півроку побачила, у що це очікування вилилося, — розпочалася Революція Гідності.


Не встигли відгриміти переможні олімпійські фанфари, як по всіх каналах телебачення нам почали розповідати про «фашистів і бандерівців». І, о жах, я зловила себе на тому, що, дивлячись у телевізор, починаєш наливатися ненавистю до цих міфічних персонажів! Але тільки-но вимикала телевізор і згадувала про своїх українських друзів і знайомих, як мене «відпускало» і розум знову мені підкорявся. Зміркувавши, чим загрожує перегляд випусків новин, я виключила їх із сімейного телеменю.


За волею долі 2 травня 2014 року ми були в Білорусі й бачили не тільки ту картинку, що показувало російське телебачення, а й білоруську версію подій. Треба віддати належне білоруським телевізійникам, які просто поставили в ефір запис трансляції з веб-камер навпроти Будинку профспілок. Тому я досить добре уявляю собі масштаб російської фальсифікації. І використання цих подій у подальшій психологічній обробці населення країни.


Ну а далі — Боїнг, Іловайський котел, Дебальцеве... І брехня, брехня, брехня... Нескінченна, жорстока, підла брехня, націлена тільки на одне — утримання влади будь-яким шляхом.


Я не уявляю, чим усе це може закінчитися. Є величезна кількість аналітичних статей. Але жодна з них не дає відповіді — що ж далі? Чи пробачать українці таке віроломство? Не думаю... Навіть у разі щирого каяття російського народу (у що важко віриться) українці завжди пам’ятатимуть про своїх загиблих і про зраду сусідів. Можливо, коли зміниться кілька поколінь, гострота почуттів і зітреться. Але не раніше!


70 відсотків росіян НІКОЛИ не виїжджали за кордон. А куди виїжджали відпочивати решта 30 відсотків? Туреччина, Єгипет, Іспанія, Таїланд... Про що це свідчить? Та про те, що імперсько-зневажливе ставлення до сусідів у росіян сформовано штучно. Люди ніколи не бачили сусідів, не знають їхнього життя, їхніх думок, їхнього світогляду. І не хочуть знати!


Усі біди наші, російські, — в імперській зарозумілості й безкультур’ї, в незнанні й неприйнятті чужого, у синдромі «старшого брата» і неповазі чужої думки.


Доти, поки до росіян не дійде, що будь-який інший народ має повне право на самовизначення й невтручання у свої справи, жодного зрушення у відносинах із сусідами і світом не передбачається.


Андрій ДЕРГУНОВ (Санкт-Петербург, член оргкомітету Руху «Ліберальний Союз»):


— Та криза у відносинах між Росією й Україною, яку можна спостерігати нині, розпочалася практично одразу після виборів в 2004 році. Саме тоді перед Україною гостро постало питання подальшого шляху розвитку: стати остаточно сателітом Росії, як, наприклад, Білорусь, чи розпочати процес інтеграції з Європою.


Насправді перед таким вибором Україну поставив Кремль. Наші країни цілком могли б залишатися друзями й партнерами в разі вступу України до ЄС. Однак Росія була центром Імперії й тому вважає колишні республіки-сателіти своєю зоною впливу й украй ревно ставиться до того, що орієнтиром для подальшого розвитку обирають не її, а Європейський Союз. На жаль, таке ставлення характерне не тільки для влади країни, а й для більшості її громадян.


Не треба думати, що росіяни здебільшого співчувають Україні, ні! Швидше, має місце зло-втіха — пішла Україна від Росії й там виникла криза, втрата Криму й війна на Донбасі. І мало хто з росіян при цьому звертає увагу на стан економіки самої Росії, вони вірять у те, що Крим і Донбас щиро прагли залишатися з Росією. Водночас в газових кризах 2005—2006 і 2008—2009 років звинувачують не «Газпром», який, будучи де-факто держкомпанією, намірився підвищити ціни для України на газ, а «жадібних» українців, які не хочуть за нього платити. Безумовно, в деталі ніхто не збирається вникати. Проте саме вкрай високі ціни на газ були причиною конфлікту й одним із чинників ослаблення української економіки. Вони стали зростати після обрання прозахідного Віктора Ющенка Президентом. На жаль, високі ціни на газ, розбіжності між Віктором Ющенком і Юлією Тимошенко й суперечки, що постійно виникали у Верховній Раді, призвели до того, що, зрештою, владу в країні отримав Віктор Янукович, як того в 2004-му і домагався Кремль.


Але Кремль уже не влаштовував до кінця і Янукович. Якщо на виборах в 2004 році протиставлявся Захід (Ющенко і Тимошенко) і Схід (Янукович) України й відповідно подальший шлях розвитку країни, то тепер Віктору Януковичу нічого не залишалося, як змінити тактику — він спробував стати цікавим електорату на Заході України. Спробував через обставини, в яких опинився: всидіти на двох стільцях одразу — продовжити курс євроінтеграції і зберегти дружні відносини з Росією. Але це йому не вдалося. Події, що призвели до скинення Віктора Януковича, — продовження загострення відносин, що почалося в 2004 році між колись дружніми країнами. На жаль, Віктор Янукович відклав підписання Угоди про асоціацію з ЄС, але так само не міг і розпочати процес вступу України до Митного союзу. Унаслідок Віктор Янукович був скинутий, а новий Президент України Петро Порошенко демонстративно тією ручкою, яку відклав Янукович, все-таки Договір про асоціацію підписав.


Анексія Криму й війна на Донбасі — це вже, по суті, помста Кремля за розворот, що остаточно відбувся, України в бік Європейського Союзу. Однак падіння цін на нафту й санкції, накладені на частину російських компаній і громадян, все-таки привели до того, що на даний момент війна на Донбасі затихає. Унаслідок обраного шляху в України з’явився шанс на оздоровлення економіки й подальший розвиток за сприяння нового партнера — Європейського Союзу. А Росія, навпаки, опинилася в найтяжчій кризі й, по суті, в міжнародній ізоляції.


Росії багато чого треба переосмислити, відмовитися від своїх імперських амбіцій, визнати, що всі колишні радянські республіки є незалежними державами й мають право самостійно визначати свій зовнішньополітичний курс, вступати в міжнародні об’єднання, обирати коло своїх партнерів і союзників. Тільки тоді Росія зможе вийти із кризи і згодом зайняти місце  серед розвинених держав.

 

Підготувала Наталя ЯРЕМЕНКО.

 

 

У Москві на Манежній площі відбувся мітинг проти війни в Україні та Сирії.

 

Фото Дмитра ШИШКІНА.