Побачила світ монографія «Незамкненість канону: поетика турецької драматургії» (Київ, «Український письменник», 2015). Автор, Ірина Прушковська — перекладач, літературознавець, доцент кафедри тюркології Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
Появу цієї роботи слід привітати хоча б тому, що турецька драма і театр мають 4000-літню історію. Отже, це явище світової, а не лише регіональної культури — але у нас воно залишається дуже мало дослідженим. Це при тому, що турки нам сусіди, й географічно, й історично. Однак їхня драматургія практично відсутня на наших сценах. Якимось дивом 2014 року поставлено в Дрогобичі п’єсу сучасного драматурга Тунджера Джюдженоглу «Лавина» — і то, здається, все, чим можемо похвалитися. Але ж український туристичний потік у турецькому напрямку дуже жвавий, і ми мусили б краще знати сусідів. Проте коли подивитися на стереотипи нашої масової культури, то враження складається таке, що ми зациклилися на стародавніх і вельми однобічних уявленнях про лист запорожців турецькому султану та про дуже міфологізовану Роксолану. І все, сором сказати, але за ці вузькі межі майже не виходимо!
Тим-то й добре, що Ірина Прушковська своєю книгою взялася розширити й систематизувати наші уявлення про турецький театр і драматургію. Перший розділ монографії присвячено становленню та основним етапам розвитку турецької драми — від доотоманського періоду до сучасного постмодерну. Але цей розділ — не найбільший у книзі. Головну увагу автор приділяє сучасній турецькій драматургії другої половини ХХ — початку ХХІ століття. Тут докладно розглянуто і жанри (історико-біографічний, віршована драма, монодрама, театр абсурду, дитяча драматургія і навіть радіодраматургія), і тематику драматургії (село-місто, сім’я, гендерні проблеми, проблеми модернізації суспільства та вічних моральних цінностей). Як бачимо, «їх» хвилюють ті самі проблеми, що й «нас», і це може стати запорукою подальших взаємних інтересів. Окремий розділ присвячено особливостям творчості провідних сучасних турецьких драматургів — Реджепа Більгінера, Тунджера Джюдженоглу, Озена Юли, Неджаті Джумали, Мемета Байдура.
Усе це, поза сумнівом, згодиться практикам нашого театру — принаймні для того, щоб краще орієнтуватися — що і де можна шукати. І цей пошук може стати плідним і несподівано-цікавим. Ось лиш один приклад. У третьому розділі книги є такий підзаголовок — «Суфійський «текст» турецької драматургії». Суфізм — містико-аскетична течія в ісламі. Перші суфії були мандрівними філософами-дервішами. Власне, саме вони колись ісламізували татарський Крим. Для спрощення можна сказати, що дервіші-суфії — це як наш Григорій Сковорода. І в цьому «спрощенні» не буде звуження смислу, навпаки, це свідчення того, що світова культура — єдине поле, доступне для взаємозбагачення й взаєморозуміння.
