Чому Річард?

9 квітня 2016 2108

Сьогодні в Національному театрі ім. І. Франка прем’єра — «Річард ІІІ» Вільяма Шекспіра, постановка Автанділа Варсімашвілі (на знімку).

Це не перший приїзд відомого грузинського режисера до Києва. Ще 1982 року він ставив у Молодіжному театрі (тепер — Молодий театр) «Калейдоскоп» Сандро Мревлішвілі. Прем’єра ця так і не відбулася через холуйську запопадливість українських чиновників перед Кремлем. Саме тоді Варсімашвілі отримав безцінний досвід конфлікту з тоталітарною державною машиною, яка, будь він українським режисером, могла перемолоти його на фарш (Грузія за радянських часів порівняно з Україною була своєрідною «територією свободи»).

Тепер завдяки досвіду, і київському також, грузинський режисер сприймає трагедію Шекспіра і як свою особисту історію. Бо одна річ читати у класиків про той страх, у який тирани занурюють і кожну людину, і все суспільство, а інша — відчути на власній шкурі, як по ній починають бігати ментальні мурашки жаху. Перш ніж говорити про «Річарда ІІІ», я попросив режисера згадати про той давній візит до України.

— Я дуже люблю Київ, у мене тут багато друзів, але моя робота у Молодіжному театрі в червні 1982 року обернулася якимось абсурдистським кошмаром. У нас уже тривали передпрем’єрні прогони, на яких побували чиновники від культури. І от після кількох таких переглядів нам заявили, що прем’єри не буде, оскільки вистава антирадянська. Запитав, що в ній антирадянського, мені відповіли: «У вас там стіна рушиться». «І що ж тут антирадянського?» — «Хтось може подумати, що це стіна Кремля» (?!). Також нам заборонили виносити на сцену ікони, хоча це були репродукції робіт Андрія Рубльова, виставлені у Третьяковці. Взагалі вимагали внести у вже готову виставу одинадцять радикальних змін!

— І ніхто за вас не вступився?

— Нас захищали видатні митці і письменники, у тім числі Данило Лідер, Микола Бажан. Але виставу ми так і не зіграли. На прем’єру були розпродані всі квитки, зал заповнили глядачі, але перед початком люди в цивільному оголосили: вистави не буде. Глядачі подумали, що це такий початок постановки, і не розходилися. Довелося кілька разів повторювати, що прем’єра скасовується. Поряд з театром був бар «Хрещатий яр», де, як мені казали, збиралися дисиденти. Отам ми й влаштували такий собі невеликий мітинг, де критикували владу. Звісно, одразу приїхала міліція, усіх розігнали, когось схопили. Мене друзі вивели звідти якимись потаємними ходами. Коли ж я пізно вночі прийшов у готель, мене там уже чекали. А наступного ранку посадили в автомобіль і відвезли в аеропорт, пояснивши, що мають мене передати у руки грузинської влади — все, як у поганому радянському фільмі про шпигунів. Хоч я не мав квитка, мене посадили у літак, і через кілька годин я опинився в Тбілісі. В аеропорту мене, дякувати Богу, ніхто не чекав. Того ж дня я все розповів Роберту Стуруа, який уже був в курсі. Мене викликав секретар ЦК по культурі, вислухав мою версію київських подій і сказав, щоб я не хвилювався, українські товариші, мовляв, просто погарячкували. А в Києві мене попередили, щоб я більше в Україну не приїздив. Тож до перебудови я не мав змоги тут бувати.

— Чому нині обрали для постановки саме «Річарда ІІІ»?

— З художнім керівником театру Станіславом Мойсеєвим ми свого часу обговорювали різні п’єси. Але саме «Річард» нині видається найбільш злободенним, зважаючи на нову загрозу тиранії, яка шириться від нашого спільного сусіда. «Річарда ІІІ» нещодавно поставили провідні театри Берліна, Парижа. До того ж, роль Річарда важлива для кожного зрілого актора, який на певному етапі має підтвердити свою майстерність. А шекспірівський Річард і є тою великою роллю, яка дає акторові змогу розкрити різні грані свого таланту. Що і робить на сцені ваш прекрасний актор Богдан Бенюк. Взагалі, у «франківців» прекрасна трупа, українська та грузинська авторські школи чимось схожі, як схожі наші народи, хоча історично це важко пояснити.

Розмовляв Вадим ДИШКАНТ.