Олександр НІКОРА (на знімку) народився в Німеччині, в місті Стендаль. Батько Павло Петрович служив в артилерії. Мама Марія Семенівна -- радисткою. Згодом родина переїхала до Прибалтики, де Олександр виріс, відслужив два роки в спецвійськах, а потім -- ще й в Каунаській поліції. Коли Радянський Союз почав розпадатись, сім'я повернулася в Україну, в Семенасте Новоукраїнського району Кіровоградщини. І хоч там чоловік освоював мирні професії -- працював трактористом, комбайнером, завідував фермою, проте коли покликала Батьківщина, 53-річний Олександр став учасником АТО.
Спочатку ніс службу в 17-й танковій бригаді, потім, уже на передовій, воював у складі 1-ї артилерійської бригади.
"Коли в перших числах листопада ми потрапили в зону АТО, було важко. Опинились на "голій" місцевості. Два місяці спали на ящиках від снарядів, рили бліндажі, окопувались і відстрілювались від терористів, які час від часу накривали нас "Градами" та шквальними мінометними обстрілами. В зоні АТО служив водієм бойової машини. Під час служби навіть у відпустку піти не довелось, хоч мені її й надали. Уже в дорозі зателефонував командир і повідомив, що частину перекидають і необхідно терміново повертатись. Зустрівся з дружиною на вокзалі, передав кошти на лікування матері й відразу повернувся на передову.
Служити було нелегко, але нас підтримували рідні, волонтери, які передавали від громади продукти та військове обмундирування. Крім того, активісти доставляли благодійну допомогу. Й не лише нам, а бійцям з реактивного дивізіону, привозили такі необхідні їм маскувальні халати та інший одяг. Відчував я підтримку й своїх земляків-односельців. Нині в зоні АТО служить мій син Максим. Він воює з серпня минулого року у 80-й десантно-штурмовій бригаді. На Луганщині служить і наш зять Сергій ЧОРНИЙ".
Після повернення Олександру Нікорі сільська рада виділила землю та надала матеріальну допомогу згідно з прийнятою сільськими депутатами програмою підтримки учасників АТО. Та все ж проблем залишається чимало.
"Виявилось, що не все так гладко. Хоч ми й воювали за Україну, більшість із нас відчуває, що в цілому ми тут непотрібні. На роботу нас намагаються не брати -- мабуть, думають, що ми повернулися неврівноваженими і від нас можна очікувати лише проблем. Та це не так, ми такі ж, як і були. Хоча... Тепер уже нас принизити й зігнути не можна. Там, на фронті, ми воювали за Україну, а по поверненні додому воюємо за своє місце під сонцем".
Олена КОМІСАРЕНКО.
Фото автора.
Кіровоградська область.
