Коли батько Івана Остапенка з села Глодоси (нині — Новоукраїнського району) в березні 1944-го пішов на війну, хлопчику не було ще й трьох літ. Крім нього та матері, на повернення рідної людини чекали ще троє дітей. Та склалося так, що Миколу Остапенка довгих 70 років вважали зниклим безвісти. Така була офіційна версія.
«Батько був призваний 22 березня 1944-го Хмелівським райвійськкоматом, — розповідає нині вже 73-літній Іван Остапенко. — Разом із ним на фронт пішли й інші односельці. Коли закінчилась війна й додому почали повертатися чоловіки, про нашого тата не було ніякої звістки. Мати ні похоронки не отримала, ні надії на те, що колись побачить його живим...
Жилося нам дуже тяжко. Мати працювала в колгоспі й сама піднімала чотирьох дітей. Тим, чиї батьки загинули на фронті, двічі на рік давали якусь одежину, в школі годували безплатно. А ми були нікому, крім мами, не потрібні. Я й до школи не завжди ходив, бо взутися не було в що. Може, матері треба було кудись звертатись, щоб дізнатись про батькову долю, але куди їй з тими клопотами ще й цим займатись?!»
Після кількох десятиліть незрозумілої жорстокої секретності нарешті зробили вільним доступ до військових архівів. Важко сказати, яким передчуттям керувався племінник зниклого на війні глодосянина Миколи Остапенка, коли звернувся до архіву й знайшов там відомості про свого дядька. Інформація вразила всіх. Виявилось, що є офіційна інформація про героїчну загибель бійця 1-го Українського фронту Миколи Остапенка і про представлення його до урядової нагороди.
З архівних документів: «23.01. 1945 г. в бою за розширення плацдарму за рікою Одер, у районі села Ейхенрид, незважаючи на сильный артилерійсько-мінометний вогонь противника й бомбування з повітря, тов. Остапенко, прямуючи за бойовими порядками піхоти, вогнем свого міномета знищив 2 ручні, один станковий кулемет, повозку с боєприпасами й до 20 гітлерівців, чим дав змогу стрілецьким підрозділам успішно просунутися вперед і виконати бойове завдання. В цьому бою тов. Остапенко загинув смертю хоробрих».
За цей подвиг командування представило гвардії рядового 9-ї гвардійської повітрянодесантної дивізії 26-го гвардійського повітрянодесантного стрілецького полку Миколу Остапенка до нагороди. 1 лютого 1945 року вийшов наказ про посмертне нагородження героя орденом Вітчизняної війни ІІ ступеня.
В архіві знайшли й відомості про те, де поховано бійця. Це братська могила у Вроцлавському воєводстві, за якою нині доглядають поляки.
Чи варто гадати, хто винен у тому, що родині так і не повідомили про героїчну смерть батька та чоловіка, і де стільки років блукав орден, заслужений власним життям.
Нині 73-річний Іван Остапенко сподівається, що, можливо, колись таки потримає в руках нагороду. А ще дуже хотілося б синові побувати на могилі батька.
Кіровоградська область.
Фото надано рідними М. Остапенка.
