У селі Білогородка, що в Дубенському районі на Рівненщині, у 1944 році бував Михайло Шолохов — майбутній лауреат Нобелівської премії, автор широковідомих творів «Тихий Дон», «Піднята цілина», «Доля людини». Через 72 роки після того візиту на фасаді тутешньої школи за ініціативи дубенського письменника Миколи Пшеничного встановили меморіальну дошку.
Відвідини Михайлом Шолоховим україно-польсько-чеської Білогородки припадали на березень передостаннього року Другої світової війни. Село було щойно визволене від німців, а Шолохов прибув сюди як військовий кореспондент. Поселився в домі православного священика Лева Шаравського, настоятеля Свято-Лукинського храму. Жив тут цілу декаду. Перед від’їздом обоє сфотографувалися на східцях оселі: Шолохов — у полковничій формі, Шаравський — у рясі, з хрестом на грудях...
Письменник, журналіст, краєзнавець Микола Пшеничний тривалий час досліджував зв’язки Шолохова з Україною, біографічні та літературні. Адже мати російського прозаїка була українкою, прадід Шолох — кобзарем, теж родом з України. Цікаво, що автор «Тихого Дону» послав головного героя цієї епопеї, Григорія Мелехова, служити у Радивилів, що за кілька десятків кілометрів від Білогородки. Але сам Шолохов у Радивилові не бував, а цей край та його особливості описав із чужих розповідей. При тому, як зазначає Микола Пшеничний, допустив низку неточностей, за які йому дорікали. Отже, щоб зробити уточнення для нового видання роману, письменник вирішив відвідати цей край. Скористався статусом військового кореспондента. Хоча з побаченого і почутого в Білогородці Шолохов-воєнкор не опублікував жодного матеріалу...
— Свого часу, щоб довідатися про причини приїзду Шолохова на Волинь від нього самого, я написав йому листа, — розповідає Микола Пшеничний. — Листа він отримав, про що сповістив його особистий секретар, а відповіді так і не надіслав. Мабуть, не захотів розголошувати таємниць. Як на мене, це ще раз підтверджує: він приїздив сюди не як воєнкор, а як письменник. Як там не є, а перебування Михайла Шолохова в Білогородці — це факт. От і виникла ідея зафіксувати його на меморіальній дошці. Щоправда, вона зустріла й чималий спротив: мовляв, вшановуємо російського літератора; який славив радянську владу; а його ім’я пов’язане зі Сталіним, а ще він плагіатор і «Нобеля» отримав несправедливо... Але ж є й інші аргументи: він таки лауреат найпрестижнішої в світі премії; а в «Тихому Доні» висвітлив різноманітні сторони життя не лише донських козаків, а й українців, євреїв, калмиків, засвідчив правду про селянське повстання українців Східної Слобожанщини. А ще Шолохов рятував творчих людей від політичних репресій, сам потрапляв в опалу до влади... Він усі свої нагороди передавав на благодійність, на спорудження нових шкіл, а публічно зазначав: «Моя мати з дитинства прищепила мені любов до українського народу, до українського мистецтва, до української пісні, однієї з наймилозвучніших у світі». Отаким він був насправді. Врешті, його значимість у літературі заперечити неможливо. Як неможливо викреслити з його біографії перебування в Білогородці. І меморіальна дошка, яку виготовив майстер із Дубна Василь Захаров, саме і задумувалася як данина історичному факту.
Євген ЦИМБАЛЮК, краєзнавець.
Млинів
Рівненської області.
Під час відкриття меморіальної дошки у Білогородці слово про Михайла Шолохова мовить письменник Микола Пшеничний.
Фото автора.
