Ще донедавна феномен Казимира Малевича, основоположника супрематизму, якого мистецтвознавці називають Леонардом XX століття, художником, що не бажав «бути вторинним поруч із генієм природи, а творив власні правила гри, генерував концепти, смисли без обмежень», був відомий у світі як «російський авангард». Українські акценти у творчості автора «Чорного квадрата», який народився в Україні, тут виріс і навчався, а згодом викладав студентам, нещодавно розставили арт-проекти «Казимир Малевич: таємниця моєї любові» та «Малевич+», презентовані в Мистецькому Арсеналі, а тепер ще й ошатне видання «Казимир Малевич. Київський період 1928-1930» (об’ємом 330 сторінок), що вийшло друком у видавництві «РОДОВІД».
Поштовхом для підготовки книги (керівник проекту Лідія Лихач, загальна редакція, укладання Тетяни Філевської) стала сенсаційна знахідка -родина українського художника Мар’яна Кропивницького, який наприкінці 1920-х був особистим асистентом Малевича у Київському художньому інституті і записував слідом за митцем усе: лекції, доповіді, виступи, передала його архів дослідникам. Сталося це наприкінці минулого року, коли мистецтвознавці, філософи, художники у рамках проекту «Київські лекції Малевича», присвяченого сторіччю супрематизму, здійснили їх реконструкцію у стінах Національної академії образотворчого мистецтва та архітектури. Лекторій з дев’яти частин збирав велику аудиторію, серед слухачів були і родичі Кропивницького. Після лекції вони підійшли до Тетяни Філевської, одного з ініціаторів проекту, і повідомили про наявність у них не відомих раніше матеріалів про київський період Малевича.
Дослідникам творчості художника-авангардиста, які зверталися до Кропивницького ще у 1970-1980-х роках, він розповідав, що секретарював на засіданнях в КХІ, вів протоколи, потім із рукописної чернетки готував текст до передруку, але чернетки залишалися у нього разом із секретарською копією протоколів. Втім архів свій не відкривав, з яких причин, можна лише здогадуватися. У 1930-х, коли змінився ідеологічний і мистецький курс інституту, і формальне мистецтво більше не належало до його пріоритетів, з КХІ були звільнені не лише ректор Врона, а й Малевич, Крамаренко, Кропивницький. У середині тих же 70-х минулого століття, як пригадував московський літературознавець Олександр Парніс, він запропонував Кропивницькому ознайомитися з текстом Малевича 1919 року, натомість той дав йому один із протоколів засідань у КХІ. Згодом Парніс запропонув цей обмін так і залишити, але Кропивницький наполіг на поверненні протоколу. У щоденнику він записав: «...це ж частина моєї історії». А тепер і частина історії українського мистецтва.
— Серед усіх художників авангарду творчість Малевича досліджено чи не найкраще, — зазначає Тетяна Філевська. — Величезний творчий і теоретичний спадок мистця, який дійшов до нашого часу, майже весь опрацьовано, опубліковано і вивчено. На тлі добре відомих його курського, московського, вітебського, ленінградського періодів залишалося багато нез’ясованого у київському періоді 1928-1930 років.
Не було навіть точно відомо, коли професор Малевич почав лекції у КХІ, коли інститут схвалив і затвердив його ідею дослідного кабінету, де митець «лікував студентів від реалізму і кольоростраху». І які картини та скільки він показував на останній у своєму житті персональній виставці 1930 року, що пройшла у Київській картинній галереї (нині — Національний музей російського мистецтва).
— Найповніша збірка матеріалів про зв’язки Малевича з Україною вийшла друком у 2006 році, — продовжує Тетяна Філевська. — Її упорядник, мистецтвознавець Дмитро Горбачов, уперше спробував поєднати документальні свідчення і матеріали досліджень. Чимало місця цій темі відведено у дослідженнях Ірини Вакар, Мирослави Мудрак, Жана Клода Маркаде. Проте у них, як і в інших, дуже скромно окреслено присутність Малевича на художній та освітній сцені Києва. Одна з причин — брак матеріалів, адже до 2015-го були відомі лише кілька листів, спогадів, документів, згадок у пресі та цикл статей, надрукованих протягом 1928-1930 рр. у журналах «Нова генерація» (Харків) і «Авангард-альманах» (Київ). На підставі цих скупих відомостей і писалася історія.
— Корпус нових матеріалів, які стосуються Казимира Малевича і його київського періоду, — зазначає дослідниця, — складається з більш як 70 машинописних аркушів та кількох рукописних. Це сім протоколів засідань у Київському художньому інституті за участі Малевича, його план дослідного кабінету, доповідь для студентів, тези його виступу, законспектовані Кропивницьким, та п’ять раніше не друкованих статей художника — подекуди в машинописах є рукописні правки і примітки. Раніше їх вивчали лише власники архіву.
— У книзі вперше зібрано всі відомі матеріали, які стосуються київського періоду Малевича 1928-1930 років: документи, публікації (статті з «Нової генерації» й «Авангард-альманаху» та архіву Кропивницького), листи, ескізи, а також спогади сучасників про роботу художника у Києві, його зв’язки з українськими художниками та письменниками, — підкреслює директор видавництва «РОДОВІД» Лідія Лихач.
Є тут і рідкісні фотографії художника та його дружини Наталії Малевич, Мар’яна Кропивницького з випускниками та викладачами підготовчих курсів (1930), ректора, професури і студентів поліграфічного факультету КХІ (перший випуск, 1924-1928), митців з оточення Казимира Севериновича: основоположника монументального мистецтва Михайла Бойчука, графіка Олександра Богомазова, художника і педагога Лева Крамаренка, живописця Володимира Юнга та інших.
Одне із найсуперечливіших питань, відповідь на яке шукали дослідники, — перелік робіт, що виставлялися в київській галереї. Свого каталогу у Києві не зробили. З Москви передали брошури із статтею Олексія Федорова-Давидова, яку надрукували до виставки в Третьяковській галереї, що передувала київській. Тож до розділу, присвяченому персональній виставці 1930 року, увійшли репродукції тільки тих картин, про які точно відомо, що вони були в експозиції. Серед цих творів — «Селянка», «Дівчата в полі», «Жниця», «Яблуня в цвіту», «Синій портрет». Виставляли тоді і класичні тепер роботи майстра «Чорний квадрат», «Чорне коло» і «Чорний хрест». Ініціатива проведення виставки належала Крамаренкові, точна дата її відкриття невідома. У листах фігурують кілька дат, але документально відкриття не зафіксовано. Точна дата закриття — 1 липня, а не 5 червня, як спершу планувалося, адже виставка мала неабиякий успіх серед глядачів і у пресі. Писали, що її відвідують численні групи, а щодня в галереї буває тисяча відвідувачів.
Архів Кропивницького свідчить, що Малевич з головою поринув у навчальний процес КХІ (куди він приїхав на запрошення ректора Івана Врони і наркома освіти Миколи Скрипника), питання реформування художньої освіти, кіноосвіти, загалом художнє життя України. В цей час він готував до друку низку нових статей, активно співпрацював з мистцями Києва і Харкова.
Опрацювання та вивчення архіву Кропивницького, без сумніву, відкриє нові сторінки в біографії великого художника, для якого Україна й Київ, навколишні мальовничі села з їх базарами і ярмарками, весіллями «на котрих княгині з дружками були якимсь барвистим візерунчастим народом», стали невичерпним джерелом творчості й натхнення.
Довідково
Казимир Малевич народився у Києві у 1879 році, його батько — поляк, директор цукрових заводів, мати — українка, з Полтавщини. Хрестили майбутнього художника у київському костелі св. Олександра. Малевич любив українське село і українську пісню, мав гарний голос. За словами його друзів, наулюбленішою піснею авангардиста була «Гуде вітер вельми в полі...» Він часто жартома писав змішаною російською і українською, що свідчило про добре знання останньої. Мріяв після перебування у Ленінграді повернутися до Києва, де прожив свої перші 17 років. Світове визнання прийшло у 1927 р., коли він зі своєю виставкою відвідав Варшаву, Берлін і Мюнхен. Єдиний із художників, що, як писав французький історик мистецтва Жан Клод Маркаде, «показав трагічне становище українських селян під час злочинної колективізації».
Відобразив Голомор 1932-1933 рр., зобразивши три фігури, на обличчях яких намалював серп і молот, хрест і труну. В Україні творів художника небагато. У Києві, за словами мистецтвознавця Дмитра Горбачова, у приватній колекції зберігається останній автопортрет Малевича з бородою — після катувань в ленінградських катівнях НКВД він тяжко хворів і вже не мав сил навіть поголитися.
Директор видавництва «РОДОВІД» Лідія Лихач (перша ліворуч) під час презентації видання у столичній книгарні «Є».
Фото надане автором.
