Станіслав НІКОЛАЄНКО: «Бентежить те, що вікові напрацювання в освіті інколи підміняються одномоментними рецептами»

19 липня 2016 1278

Ректор Національного університету біоресурсів і природокористування доктор педагогічних наук, професор Станіслав НІКОЛАЄНКО (на знімку) про очолюваний ним виш може розповідати, без перебільшення, безупинно. Про те, що у його трьох навчально-наукових інститутах та на 13 факультетах, а також в 10 відокремлених підрозділах — регіональних вищих навчальних закладах І—ІІІ рівнів акредитації навчаються понад 26 тисяч студентів та більш як 600 аспірантів, докторантів і пошукувачів. Навчальний процес і наукові дослідження тут забезпечують понад 2600 науково-педагогічних і педагогічних працівників, у тому числі майже 300 професорів і докторів наук, понад 1000 доцентів і кандидатів наук. Про потужну розбудову університету, оснащення лабораторій новітньою технікою, масштабні ремонтні роботи, тісну співпрацю з державними та бізнесовими структурами, співробітництво зі 150 зарубіжними університетами, розвиток і роль студентського самоврядування... А ще — про сьогодення української освіти, вдалі і невдалі, на його погляд, спроби реформування, помилки і можливі втрати, своє бачення необхідних змін, до того ж не лише в освіті...

Тестом обдарованість не виміряти

— Станіславе Миколайовичу, в освітянській сфері Ніколаєнко — людина знана, своя: в роки депутатства ви очолювали парламентський профільний комітет, були міністром, тепер ректоруєте, маєте за плечима величезний досвід. Як із позиції всього цього оцінюєте все те, що відбувається нині у вітчизняній освіті?
— Дуже бентежить насамперед те, що вікові напрацювання в українській освіті інколи підміняються одномоментними рецептами, які нав’язуються, як правило, збоку, і, більше того, похапцем, без глибокого осмислення, аналізу і прогнозу. Дуже дивує й інша обставина: я знаходжу спільну мову, скажімо, із президентом американського університету штату Айова, з яким ми уклали угоду про співпрацю на 2014—2019 роки, очільниками Варшавського, Празького, Братиславського вишів — наше бачення на розвиток освіти однакове. Але в Україні чую, що ми не тим шляхом ідемо, що в нас не така освіта, корумповані вчителі, вища школа. Одне слово, одні негаразди. Якщо все так, то звідки тоді в нас беруться переможці міжнародних олімпіад, в який спосіб наші студенти отримують потужні зарубіжні гранти, звідки в нас визнані в Європі і світі фахівці? На керівників деяких українських вузів дехто з наших високопосадовців дивиться, як на якихось монстрів, і вважає, що ми — родимі плями минулого. Але знову-таки постає питання: а хто сьогодні на 600 мільярдів гривень робить внесок у ВВП країни через аграрний сектор? Це ж наші випускники. Приміром, керівник агрофірми «РостАгро», що на Полтавщині Михайло Бернацький, директор агрофірми «Колос» із Київської області Леонід Центило, генеральний директор «Індустріальної молочної компанії», президент УКАБ Алекс Ліссітса, очільник «Миронівського хлібопродукту» Юрій Мельник. А звідки взялися свого часу голови Верховної Ради Олександр Мороз і, на жаль, покійний уже Іван Плющ? Звідки віце-прем’єр-міністр Леонід Козаченко, вчора міністр науки і освіти, випускник сільськогосподарської академії, який сидить перед вами? Це ж усе продукти нашої вітчизняної освіти. Мене глибоко непокоїть, що нас сьогодні віднесли у світі до третіх країн, що рецепти розвитку вищої освіти, приміром, Німеччини, Англії, Франції, США нам застосовувати не дозволено. Ми повинні рівнятися на треті країни, у кращому разі йти шляхом Грузії, Естонії.
— З якою конкретно запровадженою новацією ви не можете погодитися?
— Приміром, нині проводиться експеримент із зовнішнього незалежного оцінювання під час вступу з бакалаврату в магістратуру на всіх юридичних спеціальностях. Керуємося, начебто, благородною метою — подолати корупцію. До слова, ми вже другий рік ведемо перемовини з фондом «Відродження», просимо допомоги провести в нашому університеті об’єктивне тестування з тим, щоб із бакалаврів відбирати в магістри справді кращих. Своє тестування в нас є. Але ж розуміємо: коли тестує той, хто викладав, воно все одно суб’єктивне. Так от, на моє переконання: в магістратуру не можна відбирати виключно за тестом. До неї треба взяти того, в кого іскра в очах, в кого світиться розум і хто вже брав участь у дослідництві. А якщо кандидат щось формально знає і написав тест, здогадався, то такий нам не потрібен. З другого боку, трапляються випадки, коли якийсь студент з якихось предметів «накульгує», але він нетрадиційно мислить, здатен до пошуку. Тестом це не виміряти. Так, ЗНО під час вступу на перший курс спрацювало. Його, до речі, на посаді міністра ставив я, тоді активно починала також Лілія Гриневич. Протягом трьох років відбувалася апробація, йшла копітка, важка робота. І новий міністр Вакарчук лише підписав наказ про введення ЗНО — все було готово. І справа пішла. Але ж не можна все переводити на тести — вони можуть бути лише складовою оцінювання. Бо через тестування дуже часто ми «вибиваємо» обдаровану молоду людину. Ось вам приклад. Торік до нас прийшов хлопець. Він мав 192 бали з математики. Це фактично абсолютний результат, бо 185 — це вже відмінно. Але в нього українська мова і біологія були на рівні трійки. І за сумою балів він програв, ми змушені були керуватися формальністю і не взяти його в університет. Хіба це правильно? Адже такі люди потрібні на інформаційні системи, економічну кібернетику. Вважаю, що університети з національним статусом, які стали дослідницькими, як наш, мають право на особливий відбір, перш, ніж вирішувати, брати чи ні абітурієнта на навчання, повинні поговорити з ним. А ми хлопця — на контракт, а батьки його не спроможні, і він змушений був піти. Прикро. Із шикарними знаннями математики не взяти на інформаційні системи через посередні знання з біології. Хіба правильно уніфікувати все баз винятку?
— Під час цьогорічної вступної кампанії таку колізію ви врахуєте? Принаймні в межах можливого?
— Саме, на жаль, в межах. Але з’явилася й інша новація — подання документів до приймальної комісії обов’язково в електронній формі. І знову-таки, начебто благородне рішення: юнакові чи дівчині не треба їхати із села до обласного центру чи столиці, достатньо підготувати електронні копії документів і надіслати через інтернет-мережу. Учора я був на засіданні приймальної комісії. Приміром, до магістратури ми вже маємо зданих документів від 1508 бакалаврів. Проти минулого року це майже на 150 осіб більше. Там я зустрів кількох батьків. Один із них приїхав із Білої Церкви. Запитую, навіщо, адже документи здаються в електронній формі? Хочу, відповідає, порадитися, щоб допомогти синові вибрати з двох можливих варіантів правильніший і реальніший — чи садово-паркове господарство, чи якість харчування. Буду, каже, називати нахили дитини, а ви порадьте. Як можна відмовити у цьому людині? А торік до нас прийшла дівчина, яка хотіла йти в медичний університет, але змінила вибір на ветеринарний. Сьогодні це переможець Всеукраїнської олімпіади з ветеринарії. І ця студентка не просто задоволена — вона щаслива. Тобто спілкування потрібне. Як на мене, не треба обмежувати право подавати за бажанням документи вживу, особисто. А хто хоче — хай через електронку. Це було б демократично. Ще одна колізія — вибір пріоритету. Приміром, хлопець із Шостки пріоритетним обрав вуз у Києві, а в Сумах подав копію документів. А в нього щось сталося в родині. І він зможе навчатися тільки ближче до дому — в Сумах. Але ж пріоритет — Київ, і змінити на Суми він його вже не може. Або навпаки: він хоче в НУБіП, а його зарахували в Сумах. Тобто під гаслом демократії нав’язана безальтернативність. У невеликій країні, як, скажімо, Естонія, це може бути — випускників там лише кілька тисяч, усе легко унормувати. А в Україні, де вступатимуть понад 350 тисяч абітурієнтів, усього передбачити неможливо. Тим часом за кожним конкретним випадком — доля людини.

Дешева підготовка — то не фахівець

— Механізм державного замовлення нарікань не викликає?
— Тут також вишам, насамперед державним, загрожують «удосконаленням».
Відповідний департамент МОН має ідею не визначати конкретне державне замовлення кожному вузу за спеціальностями, а вчинити знову-таки «демократичніше». Університети хай назвуть, скільки вони приблизно хочуть набирати на держзамовлення, а вступники подадуть документи. Скільки на який фах подадуть, таким і буде визначено держзамовлення. Звісно, в межах ліцензованих обсягів. Тобто сьогодні ми набираємо в бакалаврат і ставимо на агронома орієнтовну цифру 150 осіб. І МОН каже: набирай. Але чи прийде 150, чи ні, не знаємо, бо робиться все «в темну», через електронку. Університет ні на що не впливає. Є такий проект «Гроші ходять за дитиною», який реалізовано в Грузії. Закінчує юнак чи дівчина школу, їм дають сертифікат на 20 тисяч, і куди вони ці сертифікати віднесуть, туди бюджет ці гроші і заплатить. Що ж виходить у нас. У НУБіП рік навчання на ветеринарному факультеті коштує 37 тисяч гривень. Чому? Тому що ми — національний університет, у нас 20 лабораторій тощо. Агроном коштує 35 тисяч, бо там 22 лабораторії, у тому числі сучасна фітолабораторія, лабораторія якості продукції, переробки, ґрунтознавства, там дослідництво. Усе це дорого. Але той, хто пройде таку підготовку, — це фахівець. А йому дали 20 тисяч. А що вартує 20? Це психологія, юриспруденція, дизайн — дешевше коштуватиме навчання там, де немає лабораторій, науки, дослідництва. Більше того: піднімаються приватні університети, де немає бази. Уявімо, що приватний виш готує лісівника. У нас сьогодні 17 тисяч гектарів землі, в Боярці — дослідна станція, де лабораторії, гуртожитки, потужні цехи, дослідницький центр, база практики — це щороку 50—70 мільйонів на утримання. Приватні вузи цього не мають, на ліс там показують пальцем. Але там на юриста чи економіста заберуть ці 20 тисяч і житимуть із приспівом. Бо навіть у НУБіП економіст коштує вдвічі дорожче, бо тут 32 доктори наук, є академіки, які виконують міжнародні гранти, які пишуть спільні підручники з бельгійськими, французькими, норвезькими та іншими зарубіжними колегами. Сьогодні маємо грант на 15 мільйонів гривень Норвезького університету наук про життя, готуємо спільно з ними кадри — 30 наших студентів, 30 їхніх. Вони проводять дослідження в Чорнобильській зоні, на Фукусімі. Скільки коштуватиме для держави підготовка такого фахівця? А візьмемо біотехнології: на забезпечення функціонування нашої лабораторії якості щороку потрібно до 30 мільйонів гривень. Водночас проблема має й інший ракурс: хто понесе грант на учителя фізики, хімії, біології, математики? Навіщо? Для того, щоб після закінчення вишу отримувати 2000—2500 гривень зарплати? Хто піде на гірничого інженера? А між іншим вітчизняний експортний потенціал визначають дві галузі — сільське господарство і металургія. Ну і ще інформаційні технології. Розумієте, ми можемо цілі галузі відрізати від кадрового забезпечення.
У департаменті вищої школи МОН віднайшли механізм, як спрямовувати бюджетні гроші на приватну освіту, яка дає лише джентльменський набір спеціальностей. Там придумали держзамовлення роздавати за спеціалізацією вузів: на педагогів — педагогічним вузам, на аграріїв — аграрним тощо. У нашому університеті, наприклад, тільки 40 відсотків суто аграрних спеціальностей. Але водночас є інформаційні технології — ми займаємося оцінкою стану посівів. На-прям начебто не сільськогосподарський, а фактично — так. Навіть юридичний наш факультет спеціалізується на земельному, екологічному праві — краще за нас таких фахівців ніхто не готує. Далі — наш університет нічого не вартував би без іноземних мов. То що, позбавити держзамовлення? Сказали: ми вам дамо лише на зоотехніків, ветеринарів і агрономів. Абсурд! У тому ж університеті штату Айова поряд із ветеринарним, агрономічним, лісівничим факультетами є і медичний, і юридичний, і культурологічний та інші. У розвинутих країнах немає чистих аграрних університетів. Вони — класичні. І ми за кількістю магістерських і бакалаврських програм — на загальнодержавному рівні. Проте нам кажуть: вам не можна готувати юристів. А університетам без лісу лісівника можна готувати? Біологія і лісівнича справа — це не одне й те саме. Треба віддати належне міністру Лілії Гриневич, яка підтримала державні виші. Тому наша програма передбачає формування в університеті потужного інноваційного трикутника. Це освіта, виробництво і наука. Ми порахували, що в середньому у нас один студент коштує на рік 35 тисяч гривень. Але якщо взяти студента-аграрника, то він менше 27 тисяч коштувати не може. Тим часом Сумський аграрний ставить на ветмедицину
8 тисяч, Білоцерківський — 8 тисяч. Що вони збираються готувати за 40 відсотків від вартості?
— А хіба пріоритети в підготовці фахівців сьогодні не диктуються життям, не корегуються залежно від актуальних потреб, що виникають, у тому числі, і внаслідок певних законодавчих чи урядових рішень?
— Наведу простий приклад. Верховна Рада прийняла рішення про заборону торгівлі лісом-кругляком. Але ж потрібно було передбачити кредитування, шукати інвесторів, стимулювати податками галузь, яка б переробляла цей кругляк до останньої тріски. Щоб у нас з’являлися і йшли на зарубіжний ринок високоякісні меблі, щоб ми торгували кінцевим продуктом. Хто в цьому напрямі щось зробив? Ніхто і нічого. Мало того, в переліку спеціальностей, затверджених урядом, галузь «деревообробка» зникла. Кажу одному заступнику міністра освіти і науки: «Поправте». А він: «Ми не можемо узгодити з Мін’юстом тощо». Нам як бути, у нас же є кафедри, ми ж не можемо тривалий час вести підготовку таких фахівців, а потім на рік припинити і чекати. Люди розбіжаться, кафедри розпадуться! Щоб врятувати ситуацію, нині починаємо набір через лісівництво, і в одній спеціальності буде і лісівник, і деревообробник. Але ж лісівник — це біолог, а деревообробник — це інженер. І базові предмети різні — біологія і математика. І підходи тут різні. Слава Богу, міністр пообіцяла, що вони нам дозволять це робити як виняток. Ось такі парадокси. Тому схема «гроші ходять за дитиною» — це кінець українській освіті! Ми переродимося у третьосортну бананову республіку, де будуть тільки круті спеціальності.
— Невже цей проект здається вам настільки загрозливим?
— Нам треба піднімати економіку, яка зруйнована, а без хороших фахівців цього не зробиш. І підготувати їх задешево — обманути себе й отримати «ширвжиток». Проблеми слід розглядати і розв’язувати комплексно. І особливо важливо не захоплюватися бездумними реформами. Згадую, як під час президентства Віктора Ющенка ми з ним були на перемовинах у Хорватії щодо співпраці в гуманітарній сфері. Коли дійшли до освіти, хорватський президент застеріг від помилок, які зробили там: він назвав в їх числі відмову від забезпечення школярів безплатними підручниками, від обо-в’язкової середньої освіти і від держзамовлення у вищій школі. Тепер, бідкався він, ми готуємо інженера в Італії і платимо за це по 20 тисяч доларів на рік, тоді як у нас його підготовка коштує 5 тисяч доларів. А що в Україні? Сьогодні ми хочемо скасувати держзамовлення через схему «гроші ходять за дитиною», відмовитися від забезпечення дітей підручниками навіть за рахунок місцевих бюджетів, а в Академії педнаук уже побутує ідея відмовитися від обов’язкової середньої освіти. Останнє означає, що мінімум третина наших дівчат і хлопців будуть людьми без майбутнього, а крім усього, посилиться турбулентність суспільства. Якщо пригадаєте з історії, Австро-Угорщина перша ввела обов’язкову початкову освіту і стала тоді найпотужнішою імперією. Поступово, через семирічку, восьмирічку, десятирічку, одинадцятирічку вводилась обов’язкова середня освіта в СРСР. І доведено, що кожен рік навчання додавав до ВВП 10 відсотків. А в нас ідея — відмовитися... Мене це глибоко турбує, бо все до цього йде. Бо різко знижуються витрати на освіту. Маю право це сказати, бо коли я був головою профільного парламентського комітету, а потім міністром освіти, витрати на освіту становили в Україні 7,2 відсотка ВВП. Сьогодні —
5 відсотків! А мінус 2 відсотки навіть у нинішній ситуації — це 34 мільярди гривень! Фактично нині ми не додаємо 51 мільярд гривень. Звичайно, є об’єктивні причини — війна. Але все одно освіта повинна бути серед пріоритетів разом із наукою і медициною. Думаю, що В. Гройсман це добре розуміє. Якщо ці напрями в нас не реалізовуватимуться, ми ніколи не вийдемо з провалля.

Вивести з-під статусу попелюшки

— Щодо скорочення фінансування, то через це, як відомо, постраждала і профтехосвіта.
— Так, вона якщо ще не повністю знищена, то на колінах. Тут наші реформатори від освіти і державотворники «дали в штангу». Асоціація працівників профтехосвіти 20 років тримала цей освітній сегмент. А сьогодні профтехосвіта виявилась не потрібна. Та як залишити українську економіку без кваліфікованого робітника? Водночас аргумент: виробнича освіта не така, вона сяка. Люди добрі, ми давно перебудували її у багатьох напрямах. Подивіться, що роблять, приміром, будівельні училища: вони вже давно знайшли спільну мову із сучасними будівельними компаніями, готують конкурентних муляра, зварювальника, штукатура тощо. А вище профтехучилище в Києві (колишнє №43) — воно випускає сучасних фахівців для пошти та інформаційників для підприємств держзв’язку, навіть для оборони. Те саме і в інших училищах. Приміром, у Вінниці є ПТУ, де більше комп’ютерів, ніж у національних університетах. І кажуть, що ми відірвані від бізнесу. Та неправда це. Кожна реформа в освіті передбачає кілька кроків — відкинути старе, створити нове і розвинути його. Отож усе правильне і неправильне, не розбираючись, відкидаємо, а нового нічого не створюємо. Нині, хай і з великими потугами, міністерство повертає ПТУ до життя. Дуже актуальним є також відновити в країні систему профорієнтації. Уже в школі ми маємо сказати дитині про її сильні сторони. Обираючи після дев’яти класів профільну школу, юнак чи дівчина з батьками повинні керуватися своїми нахилами і враховувати генетичне коріння. Вибір має бути правильним. І в жодному разі не можна знищувати коледжі. Їх потрібно поступово ввести в склад університетів, у нас уже є гарна ступенева освіта.
— У цьому контексті: чи забезпечать, з вашої точки зору, якісну освітню підготовку так звані опорні школи, ідея яких сьогодні на слуху?
— Коли ми готувалися до впровадження ЗНО, то три роки налаштовували цей механізм. Сьогодні базові освітні заклади хочуть запровадити, як то кажуть, з коліс. Припустимо, із трьох шкіл ми створюємо одну опорну, куди звозитимемо дітей. А мережа доріг, а водій, а технічне обслуговування автобуса, а бензин? Телефонує мені один знайомий, колишній голова колгоспу з Херсонщини, а нині керівник великого фермерського господарства, і каже: «У нас 30 дітей у школі. Була вона восьмирічка, тепер стає початковою. Скорочуємо чотирьох учителів, а технічні працівники — ті самі. Але коли порахували, що треба автобус, який робитиме вранці два рейси і стільки ж увечері, і все інше, що для цього треба, витрат буде більше, ніж на чотирьох скорочених вчителів». Тобто економічної ефективності немає. А якщо немає школи, із села швидко розбіжиться молодь. Бо в селі, де немає середньої школи, жити ніхто не буде. І коли я часто чую вислів «розвиток сільських територій», мене це обурює. А чому не «розвиток українського села»? А що таке село, в якому немає школи, ФАПу? Це і є територія. Тобто завтра і людей там не буде. А на території земля коштує дуже дешево, а в селі — дорого! То чи не шлях це до обезземелення України?
— Але ж земля — не лише умова існування і життя села, вона — основа аграрного виробництва, можна сказати, гарантія продовольчої безпеки держави.
— Свого часу не втомлювалися повторювати: якщо забезпечимо по тонні зерна на особу, житимемо, приспівуючи. Торік виробили 63 мільйони тонн — уже маємо по півтори тонни на українця. А де спів з українського села. Чути лише, що вовки виють. Понад 30 мільйонів тонн відправили на експорт, а де благополуччя українського села? Ми займаємо перші місця з експорту зерна, друге — з експорту ячменю, перше — з олійних культур, третє — з експорту меду. А що має від цього селянин? Безробіття, відсутність медичного обслуговування, доріг, немає води на півдні України, перебої в електроенергії, бідність, пияцтво. Тому вважаю, що сьогодні головне не в нарощуванні обсягів аграрного виробництва. Хто процвітає? Холдинги, які збирають вершки, торгують і на різниці в цінах мають вигоди. Треба кардинально міняти політику, спиратися на кооперативи, на фермера, на селянські господарства, підтримувати їх. У Франції три чверті всієї аграрної продукції дають кооперативи. В Україні вони не забезпечують і п’яти відсотків. Свого часу такі кооперативи в нас були у вигляді колгоспів, але указом Кучми їх знищили. А були ж потужні господарства.
Один час ми нарікали, що у владі багато технарів. Але погано, коли й багато гуманітаріїв. Бо вони не розуміють ґенезу продуктивних сил України, а значить, не знають, що підтримати і що стимулювати? Як на мене, треба сьогодні визначити не більш як п’ять проривних напрямів — скажімо, сільське господарство і переробка, нові матеріали, енергозбереження, інформаційні і біотехнології. І всі академії, від національної до галузевих, мають забезпечувати їх супровід. Те саме і конкретно в аграрній справі, де чимало проблем. 80 відсотків української селекції, наприклад, — це пшениці. А українських сортів кукурудзи вже практично немає, лише 17 відсотків. Фактично нічого свого не маємо ми і в тваринництві. А закордон нові сорти нам не дає — тільки гібриди. Їх же щороку треба купувати — ми прив’язуємося до них, знищуючи власну селекцію. Проаналізуйте: з Росією ми були настільки близькі, що далі вже нікуди. Більшість технологій починались у нас, а закінчувались у них чи навпаки. І що маємо тепер: стоять і їхні, і наші підприємства. А чи надійні і стабільні наші стосунки з Євросоюзом? Хоч би там як, а ми повинні завжди мати своє. А співпраця — само собою.
Чому б сьогодні не створити під егідою нашого університету за нашим моделюванням 10 потужних фермерських різнопрофільних господарств із пільговим кредитуванням? Приміром, тваринницьке, рільниче, садівниче, до того ж із ягідним ухилом, тепличне тощо. Хай очолять їх наші молоді випускники за підтримки університету. Треба дати кредити і створити тисячі таких господарств. Що таке фермерське господарство? Це з’явилися дороги до села, там відкрились ФАПи, школи. Необхідно реалізовувати такі проекти, вливати кров у сільські жили. І село оживе!
— Якщо вже зайшла мова безпосередньо про НУБіП, чим живе сьогодні його численний студентський і викладацький колектив, чим пишається і на що нарікає?
— Не обійдуся тут без цифр і порівнянь. Ще кілька років тому ми в рейтингу мали в Україні 36-те місце. Торік були на 12-му, тепер — на 10-му. За популярністю серед студентів НУБіП на 9-му місці. Реалізуємо програму «Голосіївська ініціатива-2020». Маємо загалом 360 лабораторій, що істотно допомагає і в підготовці фахівців, і в науковій роботі. Торік виконували різних дослідницьких робіт на 34 мільйони гривень. Є гранти від Президента, Верховної Ради, КМУ. Студенти у нас не просто навчаються, а здобувають і створюють нові знання. Як наслідок, проти минулого року маємо в чотири рази більше призерів всеукраїнських олімпіад. Ми посіли перше місце серед економічних — не аграрних — університетів з інформаційних технологій, і третє з економічної кібернетики. У нас сьогодні сучасні факультети з новітніх напрямів — інформаційних технологій, біотехнологій та екології. 220 викладачів побували на стажуванні в зарубіжних університетах. 800 студентів пройшли практику за кордоном, 200 там навчаються. У нас подвійні дипломи із сімома зарубіжними університетами — Варшавським, Нідерландським, Токійським та іншими. Дбаємо і про умови навчання, і про побут, відпочинок. У нас потужна кафедра культурології — 70 відсотків студентів займаються в гуртках, співають, танцюють. До п’яти тисяч наших студентів беруть участь у фестивалі «Голосіївська весна». Розвиваємо студентське самоврядування. Без студента ніхто нікого не звільнить з університету, не виселить із гуртожитку. Студенти беруть участь у виборах завідувачів кафедр, деканів, ректора. Під час одного із традиційних соціологічних опитувань наші студенти, приміром, жорстко висловилися щодо низької якості практичних занять на наших станціях у Ворзелі і Великій Снітинці. Ми змушені були провести кілька виїзних ректоратів, відремонтували гуртожитки, навчальні класи. Прийняли рішення у Великій Снітинці харчувати студентів безплатно. А вони у відповідь допоможуть утеплити гуртожитки. Реалізовуємо масштабну ремонтну програму. За два неповні роки перекрили 16 тисяч кв. м дахів — 1,6 гектара! Відремонтували десятки аудиторій. Обладнали свій меблевий цех. Усе робиться за рахунок власних коштів і надходжень від роботодавців. Їх ради діють у нас на кожному факультеті. Під час ярмарку вакансій, який ми проводили на День університету, 1000 наших студентів фірми запросили на роботу. Коли ректор Варшавського університету побував у нашому навчальному закладі, то, за його словами, щиро здивувався. Каже, що «очікував побачити руїну, а у вас усе в невпинній розбудові, на все можна дивитися із захопленням: і на навчальний процес, і на Боярську лісову станцію, і на дослідні господарства. «Зроблено і робиться справді чимало. Виходимо з того, що студенти повинні жити в красивому місці. Якщо студент виріс у занедбаному селі і з тим само зустрівся б у нашому університеті, гуртожитках, то марно чекати від нього, що він розвине виробництво і вдихне життя в українське село, українську державу.
— Виходить, живете, за вашим висловом, приспівуючи, — жодних проблем?
— Проблем море! Але живемо тільки завдяки наполегливій праці всього колективу! Про організаційні, нормативні проблеми в державному масштабі, навчальні тощо я вже казав. Не менш гостра і фінансова. Коли президент університету штату Айова запитав у розмові про наш бюджет, я відповів «420 мільйонів». Той зауважив, що у них 1,3 мільярда. Але зазначив, що і у нас теж добре. Я ж не сказав йому, що наша цифра — в гривнях, а це десь 16 мільйонів доларів... Наш бюджет — це 72 відсотки від потреб на зарплату, 70 відсотків від потреб на стипендії і 30 відсотків від потреб на комунальні видатки. Якщо ми платимо викладачеві 5000 гривень, то це менш як 200 євро, а в європейських країнах зарплата становить 3—4 тисячі євро. І так у кожній галузі. Ось чому реформа заробітної плати, на моє переконання, — це той важіль, який дасть змогу витягти Україну із прірви, подолати корупцію. Бо якщо торік за комунальні послуги ми заплатили 16 мільйонів гривень, то цього року доведеться «шукати» 39 мільйонів — тарифи зростають із космічною швидкістю. Хіба не будеш змушений збільшувати вартість навчання? А в дітей немає грошей. Скажімо, зі студентів ми беремо за гуртожиток 330 гривень на місяць, зате умови створили там для них максимально можливі, і послуги надаємо найрізноманітніші, що стає вишу дорого. Це все важко, але треба жити, працювати і рухатися вперед.

Розмовляв Віктор КОЛОМАК.

Київ.