Нещодавно виповнилося 60 років із дня народження Григора Мацерука
 
«На межі Волинської і Брестської областей загубилося село з дивною і магічною назвою Бучин. На географічних картах воно позначене цяточкою завбільшки в макове зерно. Про Бучин не знають ні туристи, ні історики... Хіба що мисливці, зваблені віддаленістю села від великих центрів і велелюдних шляхів, пливуть до нього зі Львова, Луцька, Нововолинська», — так починається один із розділів повісті «Практика», написаної наприкінці 1970-х років. Не сумніваюся, що тепер про загублене у лісах село Бучин знає більше людей. Бо воно дало українській літературі неординарного автора Григора Мацерука (на знімку), життя якого раптово обірвалося у 27 літ.
...Майже тридцять три роки відділяє мене від того березневого дня 1981-го, який я зустрів у лісах Башкирії, неподалік від Бєлорецька, де служив в армії офіцером-дворічником. Після ранкового розводу зателефонували у штаб батальйону з пошти глухого села Татли і повідомили, що на моє ім’я є термінова телеграма з Чернівців, її треба забрати. Щось трапилося. Але що? Телеграма була від моєї дружини: «Помер Григір. Похорон 4 березня». У мене ще залишалося півтори доби. Але де башкирські ліси, з яких цілу ніч треба їхати поїздом лише до Уфи, а де ті Чернівці. На похорон друга я не потрапив.
Страшна звістка буквально приголомшила мене. Падав густий лапатий сніг. Я повертався у військову частину і не міг стримати сліз. Як же так! Ще два тижні тому ми зустрічалися з Григором у Чернівцях, куди я прилетів на вихідні з Харкова, де перебував цілий місяць на курсах. Випили по чарці, згадували студентське життя, ділилися планами...
Уже після його смерті, розглядаючи фотографії з тієї останньої зустрічі, запримітив, скільки у погляді Григора тихої печалі — немов він передчував свою близьку кончину і брав його жаль за цим світом. 
А тоді я не звернув на це уваги. Про трагічну розв’язку навіть не думалось. «Ще кілька днів тому ми вітали його з 27-літтям. Зичили довгого життя, творчих успіхів... А сьогодні його з нами немає. Неможливо повірити, що пішла з життя людина, до глибини душі залюблена у нього, повна творчих сил і енергії, молодих поривань, творчих планів», — то зі скромного некролога, вміщеного в газеті «Молодий буковинець», де перспективний журналіст і письменник відпрацював свою першу й останню творчу п’ятирічку.
Справді, ніхто не хотів вірити, що сталося непоправне. 
Так, проблеми з серцем у Григора Мацерука були ще з дитячих літ. Йому б себе поберегти, зайвий раз перестрахуватися. Але то був би не Григір. Він явно не належав до тих осіб, хто не встигне зайвий раз чхнути, а вже біжить до лікаря. Лікував себе спілкуванням з майбутніми героями своїх нарисів та оповідань, терміновими відрядженнями, довгими годинами напруженої праці.
Під кінець 70-х років він досвітками вже поспішав у редакцію, щоб за годину-півтори до початку ранкової метушні у тиші написати кілька абзаців нового оповідання. За машинкою нерідко проводив і вихідні. Здавалось, він поспішав. Наче боявся, що часу для творчості відведено мало. Вже згодом я зрозумів — то і справді так було.
Григір Мацерук залишив нам три повісті — «Мишустик», «Практика» і «Коріння», понад півсотні оповідань, низку нарисів, рецензій. У творчості він намагався уникати однозначності характерів, поверхового, «причесаного» письма. Бо кожна людина — складний світ. І сказати про неї однозначно — значить, піти супроти правди, збіднити, знецінити свій голос.
Оповідання Гр. Мацерука — своєрідне зізнання в любові до таких людей, як шофер Мишустик з однойменної повісті і сліпий Нестор («Заповідаю довго жити»), як розстріляна Марія («Химерне оповідання») і скалічений на війні Саливончик («Зозулі кують на світанку»)... Перечитуєш — і спадають на думку слова Григора Тютюнника, якого його молодший тезко вважав своїм навчителем: «Немає загадки таланту, є вічна загадка любові».
Так склалося, що за життя Григір побачив лише кілька своїх творів, надрукованих у періодиці. Вже після смерті з’явилася низка його оповідань «Заповідаю довго жити» (під однією обкладинкою з іншим прозаїком) у Києві, у видавництві «Радянський письменник». До речі, відзначена Чернівецькою обласною комсомольською премією ім. Кузьми Галкіна за 1984 рік. І лише через чверть століття побачив світ солідний том вибраного Григора Мацерука «По кому росте трава» у видавництві «Букрек» (Чернівці), який дбайливо впорядкували його дружина Валентина і син Артем. А ґрунтовну передмову написав письменник Мирослав Лазарук.
Знаю з досвіду, скільки нервів і часу потребує щоденна журналістська праця, як вона поглинає газетяра, нерідко почуваєш себе галерником, прикутим до весел. 
І не вірте тим, хто вам доводитиме, що можна успішно поєднувати роботу журналіста й письменника. То неможливо. Як неможливо по-справжньому кохати дві жінки. 
Так, нам можуть наводити приклади Габріеля Гарсіа Маркеса, Василя Симоненка, Федора Зубанича... Але й у них потяг до художнього слова зрештою брав верх. Не сумніваюся, що так би сталося і з Гр. Мацеруком, якби трагічно не зупинилося його серце.
...На пам’ятнику, що на могилі в Чернівцях, вибиті у бронзі слова одного з його героїв: «Щоб усе живе до тебе озивалося». Таким усміхненим, з неодмінною сигаретою в руці, залюбленим у життя і людей зостався він назавжди молодим у нашій пам’яті. І досі веде з нами щиру, довірливу розмову голосом героїв своїх талановитих творів.
 
Пряма мова
 
«По-різному оцінюють сучасна критика та літературознавство особливості прози Гр. Мацерука. Та в одному сходяться майже одностайно: письменник тонким прочитанням людського характеру, природи взаємин протиставляв себе існуючій у ті часи літературній кон’юнктурі, де було дуже багато пафосу, псевдопатетики, котурного монументалізму, за якими губилася людина та її душа, викликаючи в читача зневіру і зневагу. Ні, не маленькими, дріб’язковими були його герої, а самовідданими життєлюбами, такими ж, як і їхній ще молодий творець».
Мирослав Лазарук, головний редактор часопису «Буковинський журнал».