Йосип Верещинський — письменник польсько-українського пограниччя
Від редакції. В наших популярних уявленнях про ті часи, коли Україна перебувала в складі Першої Речі Посполитої, є один живучий штамп. А саме: категоричне протиставлення «шляхти» і «козаків», «католиків» і «православних». Хоча на ділі все було не так однозначно. До прикладу, пропонуємо розділ із книги Ростислава Радишевського «Українсько-польське пограниччя: сарматизм, бароко, діалог культур». Автор — професор завідувач кафедри полоністики Інституту філології Київського Національного університету ім. Т. Г. Шевченка. Стаття подається в скороченому вигляді.
Постать Йосипа Верещинського (1532—1598), який в останнє десятиліття XVІ ст. був католицьким єпископом київським, по-справжньому лише зараз відкривається в Україні. Тим часом польські історики літератури та католицької церкви не обходили його увагою. Одним із перших портрет Верещинського накреслив в «Історії польської літератури» (1861) Бартошевич: «Був то ЄПИСКОП і гетьман одночасно, єпископ закутий у шолом і панцир, гетьман з митрою на голові і єпископським жезлом у руках. Людина героїчного духу, гарячої крові і палкої любові до рідного краю». Цю думку повторив і доповнив історик літератури О. Зданевич, мовляв, Верещинський «вважав себе за отамана лицарства, якого «законним» покликанням була оборона пограничних земель («кресів») вітчизни. Він сам не раз у хвилини лицарської потреби ставав на чолі найманих військ і придворних козаків, змагався і замітав степи в численних погонях за татарами». Зданевич нагадав, що Верещинський належав до «патріотичних» письменників, які закликали до того самого, а голос їх лунав, наче в пущі.
Із 1589 р. Й. Верещинський був київським латинським єпископом упродовж майже 10 років. Вболівання за долю України породили з-під його пера низку проектів, які допомогли б облаштувати пограничні незайняті пустині, передусім Київ як давню славну князівську столицю.
Верещинський підкреслював, що вболіває він за Україну з обов’язку сенатора, якими був наділений як єпископ. Але тут відіграло важливу роль і його українське походження із православної сім’ї на Холмщині. Він, як духовна особа, переймався культурно-політичними і світськими справами, літературною діяльністю, а також закладанням друкарні у Фастові, який перейменував у Новий Верещин. Й. Верещинський належав до епохи переходу відродження до бароко, він «поєднував у собі непоєднане», тобто ідеї ренесансного гуманізму і барокову сміливість та неординарність рішень, хоча б у прояві українського патріотизму і католицького віросповідання. Надзвичайно цікаві його проекти на відродження княжої столиці — Києва, створення рицарської школи і козацької держави на Задніпров’ї.
За різними підрахунками Й. Верещинський видрукував 17 праць.
Перебравшись до Києва, точніше — до митрополичої резиденції, яка містилася у Фастові (відтоді Фастів став називати Новим Верещином), він вірно служив Речі Посполитій, але дбав і про українську людність. За часів його єпископства відбулася Берестейська унія католицької та православної церков. Добре знаючи тогочасне українсько-православне середовище, Верещинський усвідомлював, що козацтво і простий люд сприймуть унію як замаскований намір релігійного поневолення. Сам же вважав, що поєднання народів, що мешкали на землях України у складі Речі Посполитої, мало відбутися на грунті спільної боротьби проти мусульманської експансії.
Тому він особисто разом із козаками брав участь в обороні цих земель від нападів татар.
Й. Верещинський — оригінальна постать у суспільно-культурному житті Речі Посполитої свого часу. Його сміливі політичні оцінки не завжди збігалися з офіційною королівською політикою. Так, устави Сейму Речі Посполитої 1590 року відбирали в козаків самоврядування, що викликало невдоволення й бунт серед козацтва. Верещинський же оцінював козаків не як свавільників. У складених ним проектах 1594 та 1596 рр. їм відводиться гідне місце поряд з іншими суспільними верствами Речі Посполитої. Єпископ вважав, що за своє лицарство, доблесть і доброчинність козаки мають бути прирівняними в правах до шляхти.
Не менш конкретними були його пропозиції заселення південноукраїнських земель, а також організації там лицарської школи і військового загону за зразком мальтійського ордену, щоб протистояти турецько-татарським силам і надійно захистити південні рубежі держави.
Він писав, що при «руських князях» Україна була густо заселена та оброблена, а навала Батия зруйнувала її, тож цей край потребує догляду, заселення і оборони.
З метою активізації життя в Україні він пропонував на певний час зробити Київ королівською резиденцією. Не менш радикальним був його проект ухвали сейму про те, що кожен убогий шляхтич повинен продати свою землю і перенестись в Україну, де він отримає значно більші грунти від короля.
Край, за руських князів густонаселений, тепер опинився в руїні, пише Верещинський. Турбує його і те, що марнуються великі природні багатства цього краю, його поля, такі чудові, як Єлисейські поля у Вергілія. Верещинський пропонує збудувати чотири фортечні укріплення на шляхах, якими татари вторгалися в Україну, і організувати п’ятитисячне козацьке військо, яке охоронятиме кордони. На реалізацію проекту були потрібні спеціальні кошти, якими б розпорядився єпископ київський. Свої проекти письменник постійно пересипає віршованими цитатами з Вергілія і пише, що в давні часи Україна була сповнена людьми богатирського складу, чию доблесть можна порівняти з Самсоном, Гераклом, Ахіллом.
Верещинський чимало роздумує над посадою гетьмана, який має очолювати оборону цих земель, при цьому наголошуючи, що гетьман має бути із місцевих лицарів України, «наділених поважним розумом, несмертельною славою». Також наголошує, що обов’язок київського єпископа — дбати про освіту місцевого населення і пильнувати, щоб «для навчання усіх нащадків руського краю призначено єзуїцьку колегію в самому Києві — щоб до далеких країв по науку не їхати».
Програмним твором Верещинського цього періоду був «Ексцитаж... або про війну татар і турків, головних ворогів усього християнського світу» (Краків, 1591). Вбачаючи загрозу для всього християнства з боку мусульманства, Й. Верещинський написав до папи Сікста V великий трактат, де заохочував до спільних дій всіх християн проти османської загрози. Невдовзі цей трактат із незначними змінами він видав польською мовою.
Твір ділиться на дві частини: у першій описуються утиски християн і заклики до згоди і спільних дій, у другій пропонуються шляхи, якими можна досягнути перемоги. Тут подано розсудливі проекти релігійного і політичного характеру, а також тринадцять статей для поведінки воїнів. Він ще раз утверджує думку про потребу спільного хрестового походу всіх європейських держав під верховенством Папи Римського проти османів, аби вигнати їх із європейського континенту.
Велика надія покладається у цій справі на польського короля та його підданих, бо «немає нікого хоробрішого за поляка в бою, а у Литві хто досвідченіший за козацтво, за русинів, волинян, мужніх подолян, що завжди б’ються з невірними».
Європейським монархам автор нагадує про лицарство народів, яких треба зорганізувати для перемоги над поганством:
В інших публіцистичних творах останніх років Й. Верещинський деталізує попередні проекти. От, приміром, трактат «Рublіка... tak ze strony fundowanіa szkoly rіcerskej synom na Ukraіne, jako tez krzyzakov wedlug Regulu Maltanskіej...» (1594). У трактаті подано радикальні проекти заснування в Україні лицарської школи для шляхетської молоді й лицарського ордена на Задніпров’ї, «в диких полях під небесним дахом». У школі має відроджуватись давній лицарський дух, половина оборонного війська України повинна озброюватись по-козацьки, а друга — по-гусарськи, до них ще додаються кілька тисяч піхоти з місцевого населення. Взагалі, Й. Верещинський розглядає Україну як оборонний вал Польщі від мусульманської та московської інвазії зі сходу.
Йосип Верещинський міг би бути зразком діяча польсько-українського пограниччя, що сповідував засади толерантності, громадянської солідарності між народами Речі Посполитої.
Згадані його проекти були адресовані передусім польському королю і сейму, це викладено, зокрема, в книгах «Зголошення... на сеймики листом роз’яснено, як заснували рицарську школу в Україні» (1594), «Спосіб осадження нового Києва» (1595). У першій з них пропонуються реальні шляхи створення на Задніпров’ї рицарської школи на зразок ордену мальтійських хрестоносців, а з нею і буферної військово-адміністративної держави. Проект козацької держави на Задніпров’ї знайшов свою конкретизацію у «Війську Запорозькому пресвітлому виказі як із боку виховання так теж вічного забезпечення на Задніпров’ї» (1596), що його проф. М. Антонович розшукав серед польських звітів у Данцігському архіві. Заслуговує на увагу форма князівської держави, як у давнину, і те, що на чолі цієї держави і козацького народу мав стояти князь, який із своїм полком мав осідати у Переяславі, а гетьман — у Лубнах, полковники ж у різних містах, які розташовані над Дніпром на українських і білоруських землях. Ідеться й про те, що полки мають територіальне управління, а не пов’язані з іменем їхнього полкового начальника...
Як мудрий сенатор і державний муж, Йосип Верещинський виступає і в трактаті «Спосіб осадження нового Києва» (1595), пропонуючи цікаве і фантастично-реальне заселення і укріплення Києва.
У творі змальовано картину тогочасної України і Києва після козацьких повстань. Автор пише про давню велич княжого Києва, зокрема — митрополичу кафедру святої Софії, яку називає одним із чудес світу. Й. Верещинський уболівав за долю зруйнованого собору св. Софії. При тім католицький єпископ не претендував, щоб підпорядкувати Софію державній релігії, а навпаки, бажав, щоб православна церква вийшла з занепаду.
Тим самим він піднявся на вершини християнської толерантності, бо керувався почуттям справедливості і християнської любові, коли йшлося про інтереси Східної церкви в Україні.
На жаль, ані сейм, ані король, яким були адресовані ці послання-проекти, не зайнялися їх реалізацією, про що з гіркотою говорив у 1606 році один із шляхтичів. Й. Верещинський не раз у своїх творах прирівнював свою єпископську долю до долі Овідія, вигнаного на українські землі в давнину. Проте він не нарікає, що довелося йому жити в Україні, де, як він зазначив на Варшавському сеймі 1597 р., «не тільки з турками, але і з очаківськими інсулянтами не Біблією, а шаблею єпископи київські дискутують». Він виявляв справжнє лицарство і патріотизм, будучи єпископом київським або, як себе називав, єпископом України». З огляду на сказане, Йосипа Верещинського належить вважати одним із потужних мислителів своєї доби, який своїми діями і проектами випередив час. Він, як представник формації «gente Ruthenus — natіone Polonus» («русин польської нації») однаково дбав про всіх громадян Речі Посполитої без національної та віросповідальної відмінності і став зразком громадянської солідарності, патріотизму і толерантності.
