Одна з екзотичних новинок нещодавнього Форуму видавців у Львові — це книга віршів Маріанни Кіяновської та Мар’яни Савки «Листи з Литви / Листи зі Львова» (Видавництво Старого Лева, 2016).
Передісторія появи цієї збірки ось яка. Восени минулого року Маріанна Кіяновська перебувала на творчій стипендії у Литві, в Паланзі, де перекладала вірші литовських колег. Протягом листопада Кіяновська і Савка щодня(!) обмінювалися віршованими листами. Їхнє приватне листування одразу ставало публічним, оскільки потрапляло на очі фейсбуківської спільноти. А потім ті вірші видали окремою книжкою. Вона вишукано-елегантна, схожа на старовинний дамський альбом. Можливо, хтось навіть скаже, що отакі інтимні дівчачі забавки не дуже доречні для наших суворих буднів. А втім, про «суворі будні» обидві поетеси знають добре з власного досвіду. Наші читачі можуть пригадати дивовижно проникливий вірш Мар’яни Савки, що був опублікований у «Голосі України» в найтривожніші дні зими 2014 року:
Мій Господи, ти, наковтавшись
прогірклого диму,
В пітьмі і пожежі, та,
зрозуміло, без каски,
Стоїш за плечима в синів
найдорожчих незримо,
Щоб руки простерти, якщо
їм судилося впасти...
А Маріанна Кіяновська за кілька тижнів до того, як поїхати до тихої й благополучної Литви, їздила в зону АТО, читала бійцям вірші — там, де не дозволяють ходити без бронежилета, і не лише дівчатам. Отже, з громадянською позицією тут усе гаразд. А оця нова збірка «на двох» — вона за своєю природою приватна. Тобто громадянські мотиви тут не обов’язкові, хоч і можливі: «Війна — це така безпросвітна пітьма, з якої безпечного виходу просто нема...» — це цитата з віршованого листа Мар’яни Савки.
Між іншим, зовсім нелегка справа — насмикати звучних цитат з цього поетичного листування двох подруг. Бо писалося це передусім для себе, хоч і в публічному просторі. Можливо, тут вміщено зовсім не найкращі з відомих нам віршів Маріанни й Мар’яни. Одначе вартість книги в іншому — саме в оцій приватності, яка ні від кого не ховається, бо їй нема чого соромитись. Ні в собі, ні у віршах. Уявімо собі лишень, що таке витримати щоденний віршований марафон протягом цілого місяця, без перерви (при тім що, в однієї поетеси на руках мала дитина, а друга все-таки мусить чесно відпрацювати свою перекладацьку стипендію). Справа ускладнюється ще й тим, що Мар’яна та Маріанна — дуже добрі літератори, знають ціну слова, а через те їм писати важче, ніж безвідповідально-щасливим графоманам.
Зрештою, відповідальність за сказане чи написане — це трудний привілей аристократів. Спробуймо поставити собі просте запитання: чи багато наших публічних людей (безмірно балакучих у телевізорі й нахабно-сміливих у Фейсбуці) наважились би на отаке публічне листування, хай навіть і не віршоване? Певно, що небагато! Втім, аристократів у жодному суспільстві ніколи не буває багато...
