Як кропивницькі спецпризначенці рятували Амвросіївський дитячий інтернат
У 2014 році інформація про те, що проросійські сепаратисти хочуть вивезти українських дітей, вихованців інтернатів, до РФ, сколихнула українське суспільство. Тоді про це розповідали на телевізійних каналах, писали в газетах. Але повідомлення носили загальний характер. Нам вдалося розшукати очевидців і учасників порятунку дітей Амвросіївської загальноосвітньої школи-інтернату І-ІІІ ступенів для дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування.
Донецька область. Травень 2014-го. Майже в центрі житлового масиву Амвросіївки "Черемушки" розмістилося кілька приміщень школи-інтернату. У навчальному і спальному корпусах недавно зроблений капітальний ремонт. Обладнано сучасні душові кабінки, сауни, поклеєні нові шпалери. Неподалік -- трояндові клумби та березовий гай. Троянди і гай висаджували самі учні. Кожна дитина посадила свою берізку і дала їй своє ім'я. Діти любили цей рідний дім. Вони самі створювали його атмосферу, цінуючи свою працю. Тут завжди була начисто вимита підлога та прибране подвір'я. На подвір'ї граються діти...
Щоліта вихованці їздили на відпочинок в "Ізумрудне містечко", що в Святогірську Донецької області. Того року поїздка також планувалася -- на 26 червня. А поки що починали цвісти троянди, випускники складали іспити, учні відпочивали в пришкільному таборі, а директор Володимир Хоботов марно оббивав пороги в пошуках транспорту. Жоден перевізник не ризикує виїхати в напрямку Донецька, бо за кілька кілометрів від міста в районі пункту пропуску через державний кордон України "Успенка" група проросійських бойовиків уже скоїла збройний напад на блокпост ЗСУ. В Амвросіївці теж стало неспокійно.
Червень. Влада відверто займає проросійську позицію -- тут залишилися лише ті, хто "перефарбувався" в триколор. Українським військовим на територію міста вже було "в'їзд заборонено" -- згадує Володимир Хоботов. Амвросіївка -- то майже кордон. У Донецьку вже проголошено про створення "ДНР". Дороги поблизу Амвросіївки заблоковані -- виставлено блокпости.
Діти от-от мають виїхати на відпочинок (ще не тікати), але жоден перевізник не дає транспорт, щойно чує, звідки і куди їхати. Перевозити дітей залізницею теж немає можливості.
"Містом уже рухалися російські війська, -- розповідає Володимир Хоботов. -- Я так зрозумів, що озброєні люди прийшли навіть у департамент освіти. Самозванці позаймали там посади...".
Поки директор шукає транспорт, аби доправити дітей на традиційний відпочинок у сусідню область, на факс інтернату приходять документи від нового керівництва департаменту. Чотири сторінки тексту -- декілька "офіційно" зареєстрованих документів. Із папірців пильно дивиться двоголовий орел, розміщений на "фірмовому" бланку. Вельмишановне керівництво постановляє:
"С целью решения вопросов, связаных с эвакуацией детей-сирот и лишенных родительской опеки за пределы Донецкой Народной Республики. Всем директорам школ-интернатов, приютов и детских домов необходимо предоставить Заместителю Министра труда и социальной политики следующий пакет документов:
1. Список детей, которые подлежат эвакуации.
2. Согласие руководителей на вывоз детей.
3. Справки о состоянии здоровья детей".
Папірцями забороняється евакуація дітей за межі "ДНР" (звісно, на територію РФ їхати можна). Згідно з документами, крайній термін для надання відповіді -- 27 червня.
Та замість "пакувати" дітей для оздоровлення в Росію (за інформацією директора, їх планували вивезти в Ростовську область), Володимир Хоботов продовжує шукати способи перевезти дітей на територію України.
"Я прийняв для себе остаточне рішення: дірку від бублика їм, а не дітей. Куди дітей-сиріт? Потім хто їх мені поверне? У нашому військкоматі стояли українські спецпризначенці. Тягнути і чекати більше не можна було. Я й пішов до них", -- розповідає В. Хоботов.
...Уберегти школярів, аби їх не "порятували" раніше
Перші дні липня. Кропивницькі спецпризначенці відстояли один із боїв за Савур-Могилу. Вони дислокуються в Амвросіївці на території відділу прикордонної служби. Їх тут близько 20. Для українців, що залишилися в Амвросіївці, це і управління, і адміністрація, і МВС. Близько опівдня до військових "тихо", щоб ніхто не бачив, приїздить директор інтернату. Показує командиру спецпризначенців факсограму, розповідає свою історію, просить допомоги: "Я вже не знаю, до кого тут звернутися. Дітей треба терміново вивозити. Бо "там" це буде черговий сюжет про те, як діти тікають від карателів".
Офіцер, який командував двома групами спецназу, повідомляє про проблему командуючому сектору "Д" Андрію Грищенку. Той приймає рішення про евакуацію, домовляється з маріупольськими перевізниками. Виїзд планують на ранок 4 липня під тегом "таємно". А дітей вирішують оберігати, щоб їх не "порятували" раніше. Вже о шостій вечора спецпризначенці займають оборону інтернату. Завдання -- дочекатися ранку. На світанку приїдуть автобуси. "Уралом" 62 дитини не вивезеш. На території виставляють охорону, снайперів та кулеметників. На підхваті -- невеликий резерв. Інтернат знаходиться майже на околиці міста, тому підступитися можна непомітно.
"Коли ми ввечері приїхали в інтернат -- діти до нас приглядалися. Ясне діло -- люди з автоматами приїхали. Дехто підходив, про щось запитував. Ми говорили, жартували. Проросійських настроїв у дітей не було. І настороги особливої теж. Це, звичайно, заслуга директора і колективу", -- розповідає спецпризначенець Руслан.
Кожен учень знав, хто друг, а хто ворог у цій "мирній" битві. Адже серед випускників школи -- син багатодітної родини (загалом п'ятеро сиріт змалку) Сергій Кривошеєв. У школі його знали як спортсмена, потім відважного добровольця, згодом -- десантника. Його життя обірвалося в 19 років. Сергій -- один із 49 героїв, які були в військово-транспортному літаку Іл-76, збитому терористами над Луганськом. Проходячи шкільними коридорами, учні бачили фото Сергія, знали його історію. Знали, чому він загинув та від чиїх рук.
"...Вас расстреляют. А детей верните!"
Ранок 4 липня. Уже завтра дітей мають забрати на "оздоровление" в Ростовську область. Але інтернат під контролем українських спецпризначенців. Діти снідають. Скоро по них приїдуть автобуси. Вони відпочиватимуть у своєму улюбленому таборі "Ізумрудне містечко" -- так їм сказав Володимир Петрович. Але цього року їх будуть супроводжувати не тільки вихователі, а й дядечки у формі з жовто-блакитними шевронами.
"Діти не сприймали нас насторожено, але видно було, що вони бояться. Менші просто самі по собі були перелякані, тому що навколо вже були обстріли, працювала артилерія. Тим паче, діти розуміли -- якщо їх охороняють, то може статися щось нехороше", -- згадує військовослужбовець Руслан.
О шостій ранку приїжджають два автобуси "Мерседес", БТР 72-ї механізованої бригади та "швидка". Ще були автівки спецпризначенців - УРАЛ та "Нива". О сьомій 62 дитини та 12 супроводжуючих із колективу інтернату займають місця в автобусах. "Вперед", -- лунає в радіоефірі наказ офіцера.
Перша автівка веде розвідку маршруту, періодично віддаляючись на кілька кілометрів. Далі -- БТР, автобуси. Замикає колону "УРАЛ" із групою спецназу та кулеметником напоготові. Треба їхати так, щоб не зустріти на шляху військові блокпости. Навіть українські. Щоб інформація про рух колони якимось чином не потрапила в доповіді. Про те, як поїдуть автобуси, не знало навіть керівництво.
Найкращий маршрут -- поза основними дорогами. "Менше знають, де ми, легше виконувати завдання", -- вирішують військові. Домовилися їхати не повільніше 60 км за годину. Для Мерседесів-трасовиків -- це справжнє випробування. Пил, бруд, ями на дорогах. Але це безпечніше, ніж рівний асфальт між блокпостами. Маршрут -- на Розівку Запорізької області. Чіткої лінії розмежування на той час немає -- в халепу можна потрапити будь-де.
"Були випадки, коли невідомі їздили цивільними машинами, викидали білий прапор або просто знімали з автівки номер. Під'їжджали до українських блокпостів, обстрілювали і зникали. Тому дуже пильнували за зустрічним транспортом", -- продовжує Руслан.
Неподалік Володарського на узбіччі зустрічають "Ауді" без номерних знаків. Спецпризначенці про всяк випадок перевіряють документи. За посвідченням -- начебто служитель Феміди. "Помічник судді чи прокурор з Маріуполя. Можливо, він і не слідкував за нами. Але вирішили перестрахуватися. Бо тоді місцеві могли вдень спілкуватися з нами нормально, а увечері "стукати" про нас", -- додає спецпризначенець.
Час від часу вібрує телефон директора інтернату -- дзвінки з профільного "департаменту" ДНР. Жіночий голос "замміністра праці і соціальної політики" Коровкіної (як пані сама представилась) постійно повторює: "Куда вы детей везете? Верните детей. С вами вопрос решен: вас расстреляют. А детей верните!"
"Усе нормально з дітьми. Ми вже на підконтрольній Україні території", -- відповідає директор.
У відповідь -- чи не з десяток дзвінків від "керівників" різних рангів, які кличуть себе "керівництвом міністерства". Проте, крім лайок та погроз по телефону, вони нічого не можуть вдіяти. Діти в надійних руках - під наглядом колективу інтернату і в супроводі військових, перед якими надважливе завдання -- вивезти дітей на безпечну територію.
Перший блокпост. Наш...
Близько 6-ї вечора. Перший блокпост, біля якого зупиняються автобуси. Розівка. Тут -- 72-га бригада. Від початку "подорожі" минуло майже 12 годин. Запорізька область -- повністю підконтрольна територія. ДНРівське пекло позаду. "Мандрівники" можуть відпочити. Тут на них уже чекають представники місцевої влади, правоохоронці та інші автобуси...
"А ми... повернулися в Амвросіївку та продовжили виконувати бойові завдання", -- завершує розповідь спецпризначенець Руслан.
Евакуація дітей з Амвросіївки -- перше знайомство директора закладу з кропивницькими спецпризначенцями. Вони були його останньою надією на порятунок дітей -- згадує Володимир Хоботов. І ці люди не підвели.
"Мене вразило, що військові, як рідні, відгукнулися на моє прохання, хоча в них було своє бойове завдання, напружена боротьба біля Савур-Могили. А ще б трішечки і дітей забрали б. Уже наступного дня забрали б! Вивезли б у Росію на так зване "оздоровлення". Врятували спецпризначенці, -- розповідає з вдячністю директор школи-інтернату.
Минуло майже три роки. Уже колишній директор Амвросіївської загальноосвітньої школи-інтернату І-ІІI ступенів для дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування Володимир Хоботов оформив пенсію за вислугою років і нині живе в Дніпрі. Про події тих часів розповідає емоційно, але з посмішкою. Згадує, як після повернення в рідну Амвросіївку, його цілу добу тримали під вартою як небезпечного злочинця -- російські найманці звинувачували його в тому, що він викрав дітей і продав їх "карателям на органи". Історія про те, як вони "непомітно подорожували" тоді, у липні 2014-го, наповнена словами вдячності кропивницьким спецпризначенцям. А вони, як тоді, так і тепер, щодня роблять свою воєнну справу -- стоять стіною на захисті України, рятують життя людей і бережуть наш спокій. Саме це і є найбільшим, справжнім подвигом.
Кропивницький.
На знімках: спільне фото з рятівниками на згадку; "документи" самозваної влади.
Фото надані автором.
