(Опанував талантів на сто з гаком рук: во славу Батьківщині, прізвищу — на зло!)
Незадовго до Різдва у республіканському будинку кіно відбулася презентація чергової (чи не стонадцятої вже за ліком?) короткометражної стрічки заслуженого діяча мистецтв України О. Муратова «Цей феноменальний Безруков». Вона відбулася в рамках започаткованого тут відомою вітчизняною актрисою Лідією Чащиною популярного серед киян кінолекторію «Поетична мозаїка» — про митців, які, подібно сяючим гранчастим смарагдам, нівроку щедро і плідно розплескуються перед нами безліччю іскрометних барв свого природного (а втім, хтозна: може, й надприродного) творчого обдарування. Де саме — це вже другорядна річ: чи на простецькому пожовклому, бува, від часу аркуші паперу, чи на мольберті, чи ж навіть на списаній-переписаній уздовж і впоперек нотній партитурі...
Безруков разом із режисером стрічки Олександром Муратовим.
До речі, всі ці вищезгадані іпостасі сповна стосуються і героя сьогоднішньої нашої розповіді В. Безрукова. Так, відвідувачі Національної медичної бібліотеки от уже впродовж десятка років бачать його ім’я одразу ж при вході, де розміщена постійно діюча виставка кращих художніх полотен і гравюр. Фортепіанні вальси Владислава Вікторовича часто лунають по радіо. Що ж до віршованого доробку цього нев’янучого академіка-універсала, то кілька запалих мені в душу поетичних рядків хотілося б, зокрема, запропонувати й вашій увазі.
Так соловейко тьохкає в кущах,
Що сльози виступають на очах,
А серце тьохкає разом із птахом —
І знов панує сум під моїм дахом,
Рве душу, крає — мов ножем!..
Чому ж чутливими на схилі днів стаєм,
Коли краса така навкруг буяє
Та й соловейко вправно солоспіви підбирає?
Чи не тому, що глибше і гостріше
Сприймається буття у тиші,
На тлі божественних картин,
Коли лишаєшся у надвечір’ї сам-один...
Однак, попри всі перелічені тут зацікавленості й таланти, головним творчим покликанням В. Безрукова залишається напружена боротьба за людське здоров’я і щасливе довголіття. І в тому немає нічого дивного, адже ось уже три десятиліття він беззмінно очолює столичний Інститут геронтології, добре знаний завдяки своїм гучним науковим успіхам і досягненням далеко за межами нашої держави.
***
Кажуть, ніби білий халат робить лікарів менш помітними для хворих. Проте навряд чи правильно було б так висловлюватися стосовно академіка Безрукова. Наявність унікально яскравих творчих нахилів разом із високою керівною посадою не вплинули на його загальнолюдські якості: залишаючись вірним своєму життєвому кредо, Владислав Вікторович, як і раніше, завжди готовий прийти на допомогу, коли хтось із колег чи навіть пересічних пацієнтів потрапляє в біду. Тож не дарма саме про ці його нетлінні з часом громадянські риси й чесноти так багато говорили на презентації і творці фільму, і ведуча, та й чимало інших поважних гостей, серед яких відзначимо, зокрема, відомого академіка, дипломата і дворазового учасника президентських перегонів С. Комісаренка, заслуженого художника України А. Радзіховського, кінокритика С. Тримбача, лідера партії «Братство» Д. Корчинського.
Та все ж, вочевидь, куди промовистішим за будь-які промови був би тут, як на мене, його заключний віршований акорд:
Все небо в зорях, місяць світить —
Висвітлює нам розмаїтість
І квітів навкруги, кущів,
Що ожили після дощів
І пахощами пригощають
Тебе й мене і обіцяють
Погоду сонячну на завтра,
Духмяність паморочну трав нам,
Коли сезон почнеться літній
Поблизу річки; непомітний
Запросить затишок в кущах,
Дерева зарясніють у хрущах,
Вітрець дмухне і оп’янить!..
І стане ясно у ту мить.
Що зорі не дарма нам світять з неба,
Бо знають, що я серцем рвусь до тебе.
Й коли в молитві до небес звертаюсь —
Лише з тобою розділити вічність сподіваюсь!..
Едуард ЩУР.
Фото надане автором.
