На цю жінку, яка самотньо дефілювала пішохідною вулицею у центрі Гамбурга з картонним рожевим — «дівчачим» — плакатом, мало хто звертав увагу. Бо хто тільки й проти чого не протестує у Німеччині! Багатьом громадянам не до вподоби: досліди на тваринах, порушення прав жінок, одностатеві шлюби, вбрання з натурального хутра і т. д. Вони організовуються у товариства, реєструються в органах місцевої влади і у певний час та у визначеному місці демонструють свою незгоду з тим чи іншим суспільним явищем.
Ута Огільві, так звати демонстрантку, привернула до себе увагу тим, що їй немає чого скаржитися на життя: заміжня жінка, матір двох дітей, мешкає в добротному будинку в престижному передмісті — там, звідки не тільки до проблем світу, а й до менш успішних земляків надто далеко. Вона могла б відвідувати дорогі магазини на пішохідній вулиці, а натомість приходить протестувати.
Здебільшого люди з такими плакатами на вулицях традиційно вимагають того, чого досі їм не давали.
Ута Огільві має все, що потрібно для щастя, але протестує: проти змін у політиці енергетики, політики «європорятунку» — масового напливу мігрантів. Ута вважає, що ті, хто виступає проти політики відкритих кордонів, не є водночас проти іноземців: передусім це — люди-реалісти з відмінним знанням математики.
Протест Ути Огільві помітили не лише люди, котрі стали її прихильниками, а й симпатики радикальних організацій, Лівої партії і ліві радикали, які повідомили, що в понеділок, 12 лютого, о 19-й годині вийдуть на демонстрацію проти її… демонстрації. І якщо до Ути мало приєднатися 150 осіб, то ліві радикали заявили про участь 1500. Хоча таке протистояння небезпечне можливими заворушеннями, проте поліція Гамбурга запевнила, що все у неї під контролем. На час підготовки цього матеріалу до друку акція ще не відбулася, тож не відомо, чим закінчилося протистояння.
Тим часом Ута каже, що трохи розгублена таким поворотом, і якби вона про це знала з початку її протесту, то, можливо, не зважилася б залишити своє затишне крісло. «Але не тепер, — каже вона, — бо краще робити так, як я це зробила, ніж нічого не робити. Зрештою це — обов’язок перед моїми дітьми…»
Наталія ПИСАНСЬКА.
Берлін.
