У працьовитої і невтомної 81-річної Уляни БОГДАНЕЦЬ (на знімку) із райцентру Рокитне на Рівненщині у теплі пори року кожен куточок двору засаджений квітами, а в оселі завжди багато вазонів. На стінах — вишиті нею рушники, на столах — серветки... Справжня українська світлиця. У тих, хто заходить уперше в дім, складається враження, що тут живе людина творча і з фантазією. Так воно і є. Уляна Гнатівна співає у фольклорному колективі «Серпанок», талановито розкриває місцеві звичаї та обряди, пісні, колядки та щедрівки. Моторна господиня чудово готує українські, особливо поліські, страви, тож її не раз знімало телебачення. Навіть не віриться, що в жінки така важка доля.

Народилася Улянка Гончар 8 січня 1937-го на одному із синіжівських хуторів неподалік Рокитного. Сестричка та братик Улянки померли, і зосталась вона одна. У трирічному віці втратила й тата: добуваючи зерно на хліб, він трагічно загинув під потягом.
Жили Гончари — мама Христина та Улянка — у бідненькій хатині, а через сіни у другій половині оселі під одним дахом мешкали родичі — тітка Варка з дорослим сином. Син тітки, якого у роки війни забрали воювати до «бандерівців», загинув. Оскільки район тоді «орадянювався», то масово арештовували й висилали до Сибіру всіх, хто допомагав «бандерівцям». Двоє служак з НКВС прийшли і до Христининої та Варчиної хати.
— Один із них, — згадує Уляна Гнатівна, — був добряче напідпитку, сплутав двері і ввійшов до нашої половини хати, та й заснув на лаві, наказавши молодшому колезі описувати майно.
Неграмотна, вбита горем та нестатками Христина щиро зізнавалася у нечисленному господарстві, нічого не розуміючи. Закінчивши писати, «писака» розбудив свого горе-начальника, той наказав бідній жінці взяти найнеобхідніші речі, дитину і йти до кузова машини. Лиш тоді жінка насмілилася запротестувати: «За що? До лісу ж пішов не мій син, у мене й сина немає!» Молодший здогадався, що вони арештували невинних людей, сказав про те старшому, але той не відреагував. Нещасна жінка з вузликом і дитиною сіла в кузов машини, востаннє глянувши на своє обійстя.
Два роки Улянка з мамою бідували в бараках у Воркуті, куди були заслані через недбалість двох людей... Мати з ранку до ночі на каторжних роботах, дуже голодували, тому Улянка по смітниках вишукувала лушпиння від картоплі. Коли Христину направили різати дрова для печі, де випікали хліб, пекарі пожаліли худу кволу жінку та голодну Улянку. Але варта була сувора, не дозволяла навіть окраєць хліба винести дитині. Тоді хороші люди, котрі працювали біля хліба, пішли на хитрість: у форми для випічки накидали більше тіста, і коли буханочка виростала високою і «вилазила» по боках, вони обрізали ці скоринки і непомітно кидали їх у тирсу, коли біля Христини набирали дрова...
У жінки давно боліло серце, вона в кризовому стані потрапила до лікарні. Улянку забрала з-під воріт шпиталю до себе додому добра жінка Марія. Там росла такого ж віку дівчинка, був хліб і юшка з квасолі. У поселенні Улянку жаліли, люди давали гроші, їжу. А мала несла все Марії, поки лікарі ставили на ноги її маму. Чуйна до чужого горя тітонька складала копієчку до копієчки. «Ось вийде твоя мама з лікарні — буде за що поїхати додому», — казала Марія, заплітаючи довгі чорні кіски Улянці. Так і сталося. 
«Езжайте туда, откуда приехали! Зачем вы мне здесь больные?! Как хотите, так и добирайтесь на свою Украину!» — сказав Христині начальник заслання. І почалася довга дорога з Воркути до Рокитного. До Москви вистачило грошей, які припасла Марія. Улянка пішла по вокзалу з простягнутою рукою і повернулася з пряником, цукерками і деякими коштами. Їх вистачило аж до Києва. В столиці дівчинка знову пішла і знову принесла трішки хліба і грошей. З Олевська, що на Житомирщині, Христина вмовила кондуктора провезти до Рокитного їх «зайчиками». Люди набідувалися в ті роки, майже всі втратили когось із рідні, були співчутливими, зглянувся і кондуктор.
Рано навесні приїхали мати й доня до свого хутора. Садити було нічим. Але мама шиє Улянці полотняну торбину, і мала йде по хуторах просити картоплі. Люди знали про несправедливий арешт, і Улянка по жменьці назбирала насіння городини та картоплі. Аж дві грядочки зуміли посадити та посіяти мама і дочка, а восени мали врожай. Мамі, на жаль, радіти довго не довелось — померла. Уляна зосталась зовсім одна. Двоюрідна братова забрала дівчину до себе, щоб вона няньчила її дітей, бо сама пішла в колгоспну ланку. В майже чужій сім’ї Уляні жилось тяжко, роботи непосильної було багато: варила, порала господарство, полола город і доглядала численну малечу. Тітка спромоглася пошити сироті лише одну спідницю, яку та не встигала за роботою випрати, і в недільний день до церкви в Рокитне вивертала її іншим боком...
Працювала вже дівкою на виданні Уляна в наймах у багатих людей — поляків, євреїв. Тільки там посмакувала справжнім білим хлібом. Але потім господарі виїхали до Львова, а Уляну родич забрав на «торфи» — у районі саме почали видобувати торф. Платили там непогано, але родич не цурався забирати частину платні у сироти. Працювала Уляна Гончар і на гуті, і на молокозаводі. Нарешті старанну і чесну жінку запросили на роботу нянею дитячих ясел.  Там пропрацювала Уляна Гнатівна 10 літ. Загалом ця жінка має 52 роки трудового стажу.
«Де ви зустріли свою другу половину?» — питаю в Уляни Гнатівни, яка нині в статусі вдови.
«На вокзалі! — сміється. — Він саме приїхав з армії — вродливий, стрункий Микола Богданець. Мав кучеряву чуприну, блакитні очі. Згодом побралися. У нас народилися доньки Ніна та Валентина».
Тепер Уляна Гнатівна одружує вже внуків. Доні подарували їй хлопців-красенів, які закінчили вищі навчальні заклади на відмінно і мають хороші спеціальності. Це важливо для бабуні, адже їй, сироті, за наймитуванням не вдалося здобути навіть початкову освіту. Її мрія втілилася у розумних дітях, зятях та онуках.

Вікторія ІВАНЕНКО.
Фото Леоніда ІЩУКА.

смт Рокитне Рівненської області.