У пресі та Інтернеті не так уже й багато інформації про сусідню Білорусь. Хоча велика частина населення нашого Дубровицького району Рівненщини вже давно почувається там як риба у воді: першу інформацію, як правильно позиціонувати себе у близькому зарубіжжі, отримуємо вже у вагоні приміського потяга від його постійних пасажирів.

Щодо часового виміру нашої поїздки, то ми мали майже сорок хвилин на відвідини торговельної мережі українського Удрицька — своєрідної вільної економічної зони, котра так приваблює сусідів-сябрів, і десь дві години — на мандрівку в пошуках закордонного дива по білоруському містечку Горинь.

...У крайньому населеному пункті дубровицького Полісся — Удрицьку — гості, що сходять з перону, передусім бачать будівлю залізничного вокзалу: маленьку біленьку хатинку з ветхим дахом і порогом, з колишніми синіми вікнами і радянським інтер’єром.

— Залізничну споруду мали перебудовувати ще в 2007 році, — розповіла нам староста Удрицька Неоніла Пігаль. — Тоді була повністю готова документація, але зупинилось фінансування — новенький вокзал так і залишився в планах. До того ж палиці в колеса вставляв місцевий житель, який мешкав у другій половині будівлі і категорично відмовився переселятись.

В Удрицьку торговельний комплекс має приблизно 14 магазинів. Тут можна закупитись по повній: і одягом, і взуттям, і продуктами, і меблями, і сантехнікою, і хатніми дрібницями. Та й ціни, порівняно з дубровицькими, дуже демократичні. 

Тож не дивно, що сюди їдуть по покупки білоруси. Щоправда, нині кількість закордонних покупців в рази менша: схоже, скрута вплинула й на білоруські гаманці. Тепер у середньому приїжджає по 100—300 чоловік, та й то переважно на базар, який, за словами старости Неоніли Пігаль, створює додаткові проблеми: «Тільки невеличка частина продавців сплачує благодійний внесок. Цієї мізерної суми вистачає лише для того, щоб прибрати купи сміття за базарниками і купити якісь дрібниці для села».

Керівниця Удрицька зізнається, що білоруси не вирізняються дбайливим ставленням до нашого порядку: відводять душу вони в нас чи що, бо ж «бацька» вдома такого не дозволяє. І в цьому згодом переконались на власні очі.

Залізничний вокзал у Горині вилискував чистотою колій та незайманою білосніжністю споруд. Поміж шпал, як у нашому Удрицьку, не валялись зім’яті одноразові горнятка. Горинський перон вимощений плиткою.

Стало шкода українських прикордонників, які разом із пасажирами смажаться під палючим сонцем, здійснюючи паспортний контроль просто неба з ноутбуками на витягнутих руках. Однією рукою їм доводиться набирати інформацію про пасажира, другою, тримаючи спеціальний штемпель, перегортати паспортні сторінки для контролю.

Тим часом їхні білоруські колеги мають розкішні умови праці. В Горині для паспортного контролю спеціально обладнаний критий павільйон на чотири пропускні вікна. Тут усю інформацію про особу, яка перетинає кордон, також вносить прикордонник — але вже в більш цивілізованих умовах, в невеличкій заскленій кабінці павільйону, далі — особистий огляд. Столик — для вантажу, ввічливий митник — по інший його бік.

І ось ми вже поза межами пропускного пункту, що розділяє нас із такими близькими в цей момент українськими квадратними метрами вагонів потяга Здолбунів—Горинь.

У Білорусі мають попит майже всі українські продукти. «На ура» зараз ідуть кава, чай (бо в сусідів ціна на ці товари вища як мінімум утричі), туалетний папір (його везуть цілими спайками), солодощі (білоруський асортимент такої продукції досить обмежений), помідори (гарантований стопроцентний навар). Ну і, звісно, горілка та винно-горілчані вироби (в Горині білоруської горілки дешевше за сімдесят гривень ми не бачили).

Купувати білоруські товари нині не зовсім вигідно. Хіба що курятина там дешевша та молочна продукція. Закупляються в Білорусі активно українці також дитячим харчуванням та цигарками низького ґатунку. Значна частина білоруських крамниць досі державні й оснащені терміналами, тож розплатитися в них можна навіть українською кредиткою, але вже за відповідним курсом обміну валют.

Узагалі білоруські полиці — своєрідна машина часу. Такою була й наша торгівля десь років десять тому. Напівпорожні вітрини й товар «по блату». Українські магазини мають багатший асортимент. Навіть у нашому віддаленому поліському селі Велюнь магазини вщент заповнені товарами. Та й сервіс різниться докорінно. Наші продавці — психологи, від них без покупки вийти важко. В Горині ж їхні колеги особливою привітністю не порадували: можливо, їм просто набридли українські перекупники.

Звернули увагу і на те, що між населеними пунктами у Білорусі курсують сучасні комфортабельні автобуси (у нас такі пускають хіба що між Києвом та Рівним), там хороші дороги, скрізь чистота. Кафе й ресторанів не те що в селах, а й у райцентрах Білорусі — не густо. А от спортивних арен у сябрів не бракує. Спорт тут у пошані.

Самогоноваріння в Білорусі знищується в корені. При цьому зарплати та пенсії в селах і містечках суттєво вищі від середніх по Україні. Наша попутниця в потязі розповідала, що її мама має на наші гроші десь чотири тисячі шістсот гривень пенсії. Це вище, ніж в Україні, але нескладно порахувати, що левова частка сімейного бюджету білорусів повертається в державну торговельну монополію. Продукти ж десь на третину дорожчі, ніж в Україні, «комуналка» так само відчутно вгризається в кожен зароблений білоруський рубль.

Дубровиця 
Рівненської області.