Особисто я обожнюю Новорічні свята. Це не тільки подарунки (нехай не дорогі, не вишукані, але приємні й потрібні дрібнички). Це ще й привід усім рідним зібратися за одним столом, зустрітися з друзями, з якими, можливо, не бачилися цілий рік. І, безумовно, сподівання на краще, на зміни.
Мені завжди здається, що з першими секундами нового року в мій дім і життя бризками шампанського (а в дитинстві — лимонаду) залітають щастя й удача, які супроводжуватимуть мене потім протягом іще 365 днів. Тому в момент, коли годинник б’є дванадцять разів, обов’язково загадую бажання, інколи «озвучую» їх на аркуші й кладу в конверт, скріплюючи підписами присутніх, аби вже наступного року перевірити, чи здійснилося задумане. Траплялося, що вони доходили до Всесвіту!.. Я чудово розумію абсурдність усіх цих дій, але за роки так і не позбулася зворушливої радості від передноворічної метушні, прикрашання ялинки, приготування святкових страв і приємних передчуттів.
Скільки себе пам’ятаю, в нашій родині встановлювали ялинку чи сосну під саму стелю, прикрашали різнокольоровими кульками на ниточках, скляними овочами, фруктами, бурульками, «дощиком», імпровізованим «снігом», цукерками та горішками, замотаними в фольгу. А внизу, під зеленими лапами, садили «охоронців» — плюшевих ведмедиків, зайців, пластмасових ляльок і машинки. Поруч величаво стояв Дід Мороз — борода із вати. Його лагодили з різного лахміття, що висіло десь у сараї, поверх одягали білий халат, маску, на голову — шапку-вушанку, замість рук були напхані ватою рукавиці. До однієї з таких «рук», що тримала велику палицю, прив’язували мотузок і смикали, коли моя молодша сестра хотіла схопити цукерку. Пізніше з’явився метровий Дід Мороз із пінопласту.
Я й зараз, коли буваю у батьків перед святами, з особливим трепетом досліджую той збитий із дощок, обв’язаний старенькою мотузкою ящик зі «скарбами», що дбайливо зберігаються не один десяток років десь на горищі.
Звичайно, у кожного свої спогади про святкування Нового року. Якось мій дядько Толя розповів, що у його дитинстві ялинку прикрашали паперовими іграшками, яблучками і «цукерками», звареними мамою з цукру і загорнутими у яскраві папірці. Старший брат Борис, не ремствуючи, корився забороні не чіпати їх, а молодший на три роки Толя примудрявся акуратно виймати з деяких фантиків солодощі, а натомість напихати м’якушку з хліба і ладненько загортати. Коли свята минали і ялинку викидали на смітник, мама роздавала дітям саморобні ласощі. Й підробку помічали. Але треба віддати належне малому: Анатолій завжди чесно зізнавався, ледь схлипуючи і потупившись. Мама його не сварила, але карала тим, що решту цукерок віддавала старшому синові...
Ялинку мої батьки продовжували ставити й тоді, коли ми з сестрою випурхнули з гнізда. Вже не таку велику, але з гірляндами, що блимали ліхтариками, сучасними іграшками і з незмінним скляним годинником, який завжди показує за п’ять на дванадцяту. А вже коли з’явився мій первісток, то чого тільки не вигадували на свято!
Дорослі все так облаштовували, що дитина казку сприймала за реальність. І ми, мимоволі, теж вірили в диво. Хлопчик знав: буде багато подарунків, бо перед цим просив написати листа Діду Морозу і обов’язково зазначити, що він цілий рік добре поводився, допомагав домашнім, доглядав за котиками і собачкою.
Син уже ходив до школи, коли сусідська дівчинка почала з нього глузувати, мовляв, ти такий великий, а віриш, мов маля, у казку. Ми були вражені не по-дитячому мудрою відповіддю: «Хто вірить у Діда Мороза, до того він і приходить!»
Особисто я — вірю! І з нетерпінням чекаю на Новорічне диво.

Суми.