Останніми роками пожвавився такий сегмент краєзнавчої літератури, як історія сіл. Це зазвичай приватна ініціатива, бо жодній державній програмі таке не під силу. Буває, люди пишуть навіть історію якогось хутора, що вже зник із мапи і який ніхто не пам’ятає, окрім тих, хто колись там народився. Тиражі таких книжок часом мізерні — іноді не більші, ніж населення тих хуторів. Через те цю літературу не дуже видно на ринку. Втім, усе залежить від можливостей. Скажімо, народний депутат Станіслав Аржевітін видав кілька розкішних книжок під рубрикою «Історія верховинського села Колочава». Робота була настільки помітна, що автора навіть прийняли до Спілки письменників.

Але більшість таких історій часто не виходять за межі свого регіону. І це прикро, адже авторами рухає цілком зрозуміле бажання: зафіксувати зникаючий ландшафт цивілізації для сучасників та нащадків. Ефект був би значнішим, якби ці книжки створили навколо себе імідж «групи необхідних товарів». Певний крок у цьому напрямку зробило видавництво «Знання України». Тут засновано серію «Історія сіл і міст України». Першою книжкою в тій серії є «Історія села Станилівки» (Київ, 2013). Автор проекту та упорядник — журналіст Петро Швець. Він живе в Києві, а родом із Станилівки Погребищенського району на Вінниччині. Біографія 75-літнього пана Швеця сама варта доброї книжки — малим пережив війну, потім працював завідувачем клубу та бібліотекарем, інструктором райкому комсомолу, редактором, профспілковим діячем. Його книжка — зрештою, типова для такої літератури. Тут зібрано різні відомості про село та його понад 400-літню історію, про його мешканців — хліборобів і вчителів, священиків і солдатів, пасічників і трактористів. Автор не самолюбивий — окрім власних спогадів, він вмістив у виданні й історію села, написану тутешнім бібліотекарем Галиною Переклад, і передруки з районної газети. Видання щедро ілюстроване знімками з сімейних альбомів, списками людей, що загинули під час великого терору й на війні. Є й ще один зворушливий список односельців — тих, кого розвіяло по світу, від Києва до Австралії.

Чи може бути цікава така інтимна історія для стороннього читача?

Може. Бо в таких історіях завжди знаходиш унікальні сюжети й деталі, яких не можна вигадати. Як-от у розповіді про сільського гармоніста і циркача Леоніда Колосівського, котрий свого часу відвідував циркову (!) студію імені Лесі Українки (!!). Або спогад автора про тітку Мотрю, котра була остарбайтеркою, і німці їй робили якісь уколи, щоб не відчувала голоду й працювала без упину. Після війни жінка трудилась у колгоспі. «Не знаю, — пише автор, — чи могли діяти ті уколи так довго, але тітка, коли йшла полоти буряки, навіть не переривалася на обід, а працювала до смеркання без перепочинку». Кілька рядків — а немов цілий роман! А ось нехитра зворушлива оповідь про пенсіонерку Надію Федорець, яка разом із сином Сашком урятувала пораненого лебедя. Птах згодом полетів, а на згадку про нього добра жінка попросила сільського художника розмалювати ворота лебедями. Той художник — колишній учитель і теж добрий чоловік. І отак ці сюжети переплітаються, утворюють живу тканину буття, розумного й людяного. В тій тканині є й трагічні нитки. Як-от спогад про такого собі Арсена, що його в селі й досі ненавидять за те, що в 1933 році звозив людей до могили ще живими. А на кому була гарна вишиванка — знімав і забирав собі, і його діти ходили в тих сорочках на виду в односельців, і всі знали, чиє то вбрання.

Чи є в книжці недоліки? Безумовно. Часто автор зовсім не дбає про стиль — пише так, як говорить, і на папері це іноді має вигляд курйозний, як от фраза про брукву — «вони її їли варену з козиним молоком, яку тримали». Але якось не повертається язик надто суворо критикувати автора за це. Зрештою, й у цитованих ним вирізках з райгазети стиль теж суконний. Бо преса розучилася розповідати про так званих простих людей нормальними словами. Але безсумнівна заслуга автора в тому, що він намагається сконструювати свою оповідь, послуговуючись навіть цією напівутраченою мовою, доки вона ще є і доки є про що згадувати. В цьому відчувається свій драматизм і свій героїзм.

Прочитавши книжку, ви, мабуть, не захочете все кинути й поїхати в Станилівку. Але неодмінно захочете навідатись на власну малу батьківщину, де ви давно не були. В цьому й полягає сенс та покликання таких книжок.