Батько — унікальна постать на Закарпатті

— Сергію Дмитровичу, всі, хто вас знає, дивуються вашій працездатності, всюдисущості й широті інтересів. Як і коли встигаєте, як улаштований ваш робочий день?

— Та нічого специфічного. В умовах пандемії історичний час загальмувався, кількість подій на добу впала до мінімуму — всі відчувають навіть інформаційний голод. Минулого року вийшло менше книжок, ніж позаминулого, цього року буде ще менше. Це в горбачовську добу інформаційний потік був не-
стримним, нині ж більше переосмислюємо вже пережите. Як казав Екклезіаст, є час розкидати камені і час збирати їх.

— Мабуть, основа плідної націленості на інтелектуальний труд закладалася в дитинстві: ви народилися в родині відомого літературознавця, книговидавця, культурного діяча Дмитра Михайловича Федаки...

— Батько за свою редакторську кар’єру підготував до друку щось із 700 книжок. Багато які  з них без нього просто не з’явилися б. Ми з обласною бібліотекою уклали його бібліографічний покажчик. Це була унікальна постать в історії Закарпаття. Він повернув загалу (разом з іншими колегами) істориків Йоаникія Базиловича і Михайла Лучкая, поетів Федора Потушняка і Зореслава, наших класиків Олександра Духновича та Олександра Павловича. Знайомив всеукраїнського читача з літературою українців Пряшівщини, пробував видавати місцевий журнал для підлітків. Це була славна родина. Батьків брат Михайло — теж редактор, науковець. Інший брат Павло — відновлювач і почесний голова крайової «Просвіти».

— Що спонукало вас здобувати освіту на істфаку і саме в Ужгороді?

— Це були останні роки брежнєвщини. Бізнесу чи державного менеджменту тоді ще не існувало. Брехня панувала всюди, але в науці її було тільки необхідний мінімум — принаймні у медієвістиці. Ужгород був ще певною оазою в «заповіднику Щербицького», тут завжди існувала наука, в тому числі історична.

— Коли ви відчули смак наукових досліджень?

— Сталося це в університетській бібліотеці, яка нині відзначає своє 75-річчя, хоча основу зібрання заклав ще владика Андрей Бачинський наприкінці XVIII століття. Вона формувалася по війні із фондів усього СРСР, тож містить унікальні видання починаючи від інкунабул XV століття і до раритетів 1920—1930-х, а книжки від 1945 року там представлено вже максимально повно. Там минули кращі роки мого життя, відбулося входження в науку. Не менше дала й обласна бібліотека з її винятковим краєзнавчим фондом. Часто поряд сидів дослідник «Слова о полку Ігоревім» Борис Яценко. Підтримав мене науковий батько Володимир Задорожний, котрий керував обома дисертаціями.

Сьомий багатотомник

— Ви взялися до величезної праці — написати й видати 17-томну історію України. Уже випустили чотири томи... Чим ваша праця відрізнятиметься від схожих дотеперішніх?

— Це сьомий багатотомник в українській історіографії. Перший написав Михайло Грушевський, наступні п’ять були колективні. Нині знову відкрилося таке вікно можливостей, яким я і скористався: з одного боку, активність колег дещо знизилася через об’єктивні причини (пандемія, злидні, війна), з другого — читацький інтерес до історичних праць зростає. Багато хто дякує, що пишу лаконічно, але з максимальним насиченням фактами, датами, подіями. Це історія всього, що діялося на сучасній території України од Сяну до Дону від появи перших людей до наших днів. Уже вийшли чотири томи з долітописної історії, щойно здано до друку п’ятий — про Київську Русь. Далі буде окремо про феодальну роздробленість, окремо про галицько-волинську добу. Це синтез найсучасніших відкриттів моїх колег. Сам дивуюся, наскільки українська історія виявляється різноманітною і навіть непередбачуваною. Поки не взявся до системного викладу, все виявлялося ніби звичним, традиційним, але в готових томах кожен із понад п’ятдесяти розділів примушує ставити додаткові запитання і здається, що їх безліч. Ця історія принципово виламується з будь-яких апріорних схем, багатша за теоретичні шаблони. Щодо кам’яного віку, то за кількістю і різноманіттям археологічних артефактів з Україною може сперечатися хіба що Франція. У нас уже відтворено так багато конкретних процесів з тієї тривалої праісторії, що коли зводиш докупи напрацювання сотень археологів, палеоісториків, етнологів, фольклористів, лінгвістів, генетиків, то постає унікальна епопея (з елементами наукового детективу) становлення цивілізації на українських теренах. Ще більший розмах — у другому томі про мідно-бронзовий вік, з якого пересічний читач чув переважно про Трипілля. Але коли його виривають з контексту і перетворюють на міф — це одне, а коли навколо ще із сорок інших культур мідної і бронзової доби!.. Знову така інтенсивність розвитку була тоді на Балканах, на Близькому Сході, але Західна Європа видавалася спокійнішою за українські землі. Та й трипільців, гадаю, вдалося відтворити не карикатурно, як то часто буває, а в усій їх складності і несхожості на сучасних українців. А середньостогівці з їхніми кіньми, ямники (перші вози), нижньомихайлівці і кемі-обінці (перші кам’яні скульптури), катакомбники (птахівництво і зелена аптека)! Третій том про початок залізного віку — грецька колонізація нашого півдня, сім етапів розвитку скіфського суспільства, його праслов’янські сусіди з найбільшим у Європі Більським городищем на Полтавщині, інтриги Боспорського царства, катаклізми сарматської доби, перші впливи християнства, проповідь святого Климента у Криму... Тут уперше вже з’являються конкретні особистості, відомі на ім’я, мовиться про Геродота, що відвідав Ольвію і мав три поїздки вглиб України. Торік йому виповнилося 2500 років, тож том вийшов ніби на вшанування ювілею батька історії. Четвертий том про Велике переселення народів, сповнений стукотом копит кінноти, що пронесла через наші землі десятки народів і сотні племен, починаючи від готів і гунів, тут про десятки слов’янських і несло-в’янських культур, тюрк-ський квартет (булгари, тюркюти, авари, хозари) на нашій авансцені. Читачі називають його найбільш несподіваним для них — у школах і вузах цю добу згадують побіжно. Кожен факт підкріплюю посиланням на джерело, у кожному томі до тисячі покликів.

— Кажуть, справжня наука не може творитися на периферії?

— У середні віки наука творилась у монастирях, тобто подалі від світу і його спокус. Столиця має свої переваги для науковця, провінція — свої. Хоча зараз весь світ стає «глобальним селом», тож межі дуже умовні. Моя «Історія» якраз переважно регіональна, задивлена на провінцію.

Ми не знаємо своєї минувшини!

— Що вас приваблює в зануренні в давні пласти історії?

— А ми практично не знаємо власної історії. Вона значно складніша, ніж зазвичай уявляється. У попередні десятиліття численні вихідці з технічної інтелігенції, незадоволені рівнем нашої академічної історіографії, висунули сотні химерних гіпотез і концепцій, наламали цілі буреломи. Я називаю це інженерська історіографія. Коли ж пишеш по-академічному, опираючись на конкретні джерела (спершу переважно археологічні, потім дедалі більше з’являється письмових), але не минаючи ні титли, ні коми, то воно якось саме оживає, коли різні пазли без насильства складаються в єдину картину — це рідкісне відчуття. Я давно хотів прочитати подібну історію, проте для цього її довелося спершу написати. Багатотомник демонструє тяглість нашої історії, органічне перетікання процесів від одного етносу на даній території до наступного, спадковість, естафетність. Українська історія — як чорнозем, теж формувалася тисячоліттями.

— Древній Ужгород і Закарпаття загалом — це буде окремий том? Адже ви опублікували й роман на цю тематику...

— Ні, не окремий том. Закарпаття присутнє в кожному томі без винятку. Як і Крим чи Черкащина, чи Донеччина і Волинь. Наша історія принципово регіональна, її принципово неможливо звести до Києва чи до п’яти міст-мільйонників, до одного народу чи одного класу. Це завжди був борщ, де важливий кожен компонент, а разом усе складає єдину страву. У моїй «Історії» читач із кожної області знайде щось своє. Звісно, Закарпаття тут представлено значно повніше, ніж у раніших багатотомниках. Адже тут перша в Україні стоянка архантропа (Королево), перша стоянка людини розумної (Сокирниця), перші (одночасно з Одещиною) неолітичні поселення. У другому томі йдеться про шість культур мідно-бронзового віку, які досліджував мій учитель Едуард Балагурі, а до нього — його вчитель Федір Потушняк, зараз — Йосип Кобаль, який довів, що Закарпаття і Північне Причорномор’я — два українські регіони, найбагатші на бронзові скарби. Але й будь-яка інша область України в мене теж деталізована. Дослідження виходить цілком соборницьким. Особливо багато в кожній книзі про Крим, звідки на цілу Україну розходилося максимум цивілізаційних новацій.

— Ви — історик, прозаїк і поет, театральний критик, журналіст... А що найбільше до вподоби?

— Я — історик. Усе решта — похідне. Як казав Воланд, «нині на Патріарших буде цікава історія». З таким відчуттям прокидаюся щоранку. Про різні історії доводиться писати в різних ключах (маю пару історичних повістей — про Ужгород XVII століття, про Карпатську Україну 1939 року, журналістські публікації), але передусім я — історик.

— Що, крім згаданого 17-томника, у ваших творчих планах?

— Тридцятиліття нашої державності надихає на хронологічний довідник з історії сучасного Закарпаття (1991—2021). Є давній задум монографії про «Слово о полку Ігоревім». Пишеться роман про Сергія Єфремова і процес Спілки визволення України — одну з найзагадковіших подій радянської історії...

Ужгород.

Фото автора.