Тут ще панують порядок і затишок, але вже не чутно дитячих голосів.

Рік без маленьких пацієнтів

Староосотський дитячий протитуберкульозний санаторій — єдиний в Кіровоградській області заклад, де оздоровлювали дітей, які контактували з дорослими хворими на туберкульоз чи мають схильність до цього недугу. Точніше, був... Нині в лісопарковій зоні над мальовничим ставом не чути дитячих голосів. Гірше того, за пару тижнів виповниться рік, відколи останній маленький пацієнт вийшов за поріг медичного кабінету і класної кімнати, а персонал — сто сорок медиків, педагогів та працівників технічних професій — попередили про скорочення. Нібито — тимчасове. Комісарською мовою: «до дальнейших распоряжений»!

Ще вчора…

Причому відбулася ця зупинка діяльності санаторію майже раптово. Так буває в кіно, де погані новини накочуються на головних героїв лавиною і за місяць-два їм уже здається ніби відтоді, як в їхньому житті почався бедлам, минула вічність.

Приміром, ще півтора року тому ми спілкувалися з уже звільненою нині завідувачкою і головним лікарем Староосотського санаторію Надією Левченко, і вона, серед іншого, розкривала великі плани педагогів та медиків щодо світлого майбутнього закладу.

«Наша система навчання не може копіювати традиційну шкільну програму та освітні методи, характерні для загальноосвітніх шкіл, де навчаються здорові діти, — розповідала Надія Борисівна, котра віддала Старій Осоті значну частину життя і багато сил. — У санаторії перебувають діти і з особливими потребами: порушеннями слуху, зору, мови, інтелекту, опорно-рухового апарату... Нам ніяк не обійтися без інклюзивної освіти, корекційної педагогіки. Приміром, упродовж 2016—2017 років профілактичне лікування пройшли 647 пацієнтів, із них особливого підходу потребували 83 дитини. Заради цієї категорії дітей нам необхідно пристосовуватися і розвивати власні педагогічні, виховні методики...»

...І вони пристосовувалися. Як жоден інший заклад в області. Працівники — жителі Старої та Нової Осоти, Іванівки, Поселянівки, Олександрівки — цінували свою роботу (бо альтернативи їй у цих місцях просто немає) і намагалися полегшити життя своїм підопічним, зробити щасливішими дітей, серед яких значна частина — вихідці з асоціальних родин. Тих самих, де мати з батьком, м’яко кажучи, не надто переймаються питаннями виховання, оздоровлення і просто забезпечення дітей усім необхідним для розвитку: від харчування до свіжих шкарпеток і простирадл. Упродовж року лікарні Кірово-
градщини направляли сюди на оздоровлення щонайменше чотири сотні дітей віком від трьох до п’ятнадцяти років. Якщо лікування проходило вдало, на відновлення маленького пацієнта відводили три місяці, а за потреби — додавали ще один триместр. Чотириразове харчування, гарні побутові умови, повітря, насичене ароматами соснового гаю, фізіотерапія, цілодобовий догляд і невсипна увага вихователів... ставили дітей на ноги. І всі, здавалося б, були щасливі...

І нині

...Цього травня в солов’їв, які знову витьохкують над ставом, слухачів та глядачів поменшало. А приміщення, поставлені сто років тому цукрозаводчиком Терещенком як потужне виробництво, перебудовані після Другої світової і переоснащені під санаторій, спорожніли.

Сьогодні виконувач обов’язків генерального директора КНП «Староосотський дитячий протитуберкульозний санаторій» Юрій Баглюк (на знімку) каже, що з 92 працівників 60 попереджено про скорочення, яке має відбутися до 4 червня. Юрія Євгенійовича пригнічує роль, відведена йому державою (йдеться про повноваження, делеговані владою), адже він теж родом із Поселянівки — населеного пункту, в межах якого й розташований санаторій. З подвір’я, де цей чоловік провів дитинство, видно корпуси, спортивний майданчик, а донедавна було чутно, як весело й активно гомонить дитячий табір у сосновому бору. Тепер він мусить скоротити двадцять п’ять земляків, знаючи, що такої роботи їм більше не знайти. Хіба що станеться диво і санаторію повернуть право лікувати дітей і виконувати передбачені статутом обов’язки. Але чи багато ми знаємо прикладів, коли «призупинені» табори, школи, лікарні... з часом знову відчиняли двері перед відвідувачами?

Коли до мінімуму врізані бюджети (як тут — із сімнадцяти до п’яти мільйонів гривень на рік) знову насичували субвенціями й дотаціями?

— Нам дає надію те, що засновник закладу, обласна рада, хоче зберегти санаторій і його профіль, — намагається мислити позитивно керівник. — Ми і працівників звільняємо із застереженням: кожен із тих, хто вирушає на біржу праці, в разі відновлення діяльності в попередньому обсязі має право впродовж року відновитися на роботі.

Тим часом із п’ятдесяти вже звільнених людей багато хто (передусім мешканці ближніх сіл) так і не працевлаштувалися. З тих, хто живе в Олександрівці, пішли працювати хто в аптеку, хто в районну лікарню, хто в супермаркет… теж не всі.

Хворі діти — по домівках, вчителі та лікарі — на заробітки за кордон?

Оксана Король, в минулому — завуч, реально дивиться на перспективи кожного колеги. Вона передбачає, що в багатьох із них попереду і переселення, і пошуки заробітків у Польщі чи деінде. І це при тому, що Староосотський санаторій був єдиним в області дитячим лікувальним закладом подібного профілю. На Черкащині, наприклад, таких чотири.

А загалом дивує, що майже вся профілактично-пансіонатна система України чомусь не вписалася в реформовану дійсність Національної служби здоров’я України. Нагорі вирішили, що профілактика захворювань має бути рентабельною справою. Тобто хворіти ще якось можна за гроші держави (наші з вами спільні гроші), а от попереджати хвороби треба за свої власні. Це стосується і туберкульозу, і психіки, і серцево-судинних проблем тощо. Профілактика нині лягає на плечі місцевих бюджетів і місцевих громад. А ті продовжують мислити іншими господарськими штампами і планувати гроші (які ще толком не навчилися розкладати «по поличках») на очевидне. Наприклад, на ліквідацію ям на дорогах. А вади на молодих легенях неозброєним оком і справді не видно. І передбачити, що після коронавірусної епідемії потреби в закладах, що вміють лікувати чи оздоровлювати передусім легеневих хворих (та ще й вчити паралельно дітей за шкільною програмою), ми не можемо. Нам — день до вечора, а там...

У «світле майбутнє» — кривими пунктирами?

Тим часом люди бережуть санаторій від розграбування, доглядають за будівлями, ремонтують опалювальну систему, прибирають бур’яни та ладні й мотокоси заправляти своїм бензином, і в вихідні на вахту виходити. Їм до гадалки не треба ходити, щоб знати: якщо ці дев’ять майже заповідних гектарів заростуть дерезою, якщо з приміщень, які ще бережуть тепло й енергію життя та порядку, познімають вікна й двері,.. то надломиться ще один пагін, на якому тримається довколишній світ. І вони ніколи не зрозуміють, хто й чому вирішив економити на дитячому здоров’ї, ніколи не зрозуміють тієї керівної лінії, котра такими кривими пунктирами веде нас у «світле майбутнє».

Фото Івана КОРЗУНА.